Народний Малахій

Микола Куліш

— Хіба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме!

— Спокійно!.. На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по паузі, як всі дослухатися стали, додав.) Чуєте, як булькотить?.. Ху... Так, каєте, тіка?

— Вже вийшов з виконкому.

— Знаю.

— Мене поцілували, а самі раді та веселі.

— І про це знаю.

— Подавсь до начраймила.

— І це мені не секрет.

— То за що ж, куме, така мені драма? За віщо?

— Тілько той знає.

— А правда, правда... Тільки той знає, за віщо.

— Здоровенькі були!

— Здрастуйте й вам!

— От яких мук зазнаєм. Тіка од нас кум, а куди — то й сам, ма'ть, не зна.

— Карти в одну душу — дорога.

— Знаю й про це і кажу: хай вже на гробки дорога йому ляже, тільки не туди...

— Господи, куди? Куди, хрещений? Куди?

— Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуєшся й ти, що тіка твій хазяїн? (Обернувся до сусід.) Не дурно ж у пісні співається: «канареєчка так жалібно пойоть»... (Тоді став драматичний весь і возговорив.) Слухайте, кумо, і ви, хрещениці, й ви, сусіди! Довідався оце я, що виконком не в силах заборонити кумові нашому тікати...

— Дзвенить... в ухах... тонюсінько ж отак дзвенить...

— А ти ще держишся, хрещенице?

— Як була революція, хрещений, то всі пили воду й цокотіли зубами... Одна я отак стояла і всю революцію як «страсті» вистояла. Тільки отут (показала на щелепи) боліло... А тепер тут болить (на щелепи), і тут болить (взялася за серце), і в колінках болить, болить...

— І навіть начраймил сказав мені, еге... Нема, ка, в Радянської влади такого закону, щоб забороняв тікати з дому, тим паче, ка, немалолітньому вашому кумові.

— Куме! Що ж тепер робити?

— Хрещений, порадьте!

— Така ж драма, така драма!

— Спокійно!.. От тепер ви вповні зрозуміли, од чого живіт, нерви і все чисто в світі... Через кума!.. Басів покликали?

— Зараз, сказали.

— Слухайте ж ще раз!.. Спокійно — себто не плакати, тим паче в непритоміє не падати, аж поки не скажу — це раз...

— Слухайте! Слухайте!

— Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак... Засвітіть лампадика!

— Розіб'є, куме!

— Папонька вже не вірять у лампадик.

— А я кажу — засвітіть!.. Ладан є?

— Є... Отам достань, доню, отам на божниці!..

— Накадіть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогодні він проти релігії. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло, у співах церковних кохалась — і щоб даром оце все минулось йому? Це — два...

— А так, так!

— Авжеж, так!

— От що, — которую курку найбільш любив кум?

— Жовтяву, золотий чубок.

— Убийте жовтяву!

— Та що ви, куме! Таку курку!..

— Убить, кажу! І хай прибіжить котора з дівчат... Ну, от ти, Любуню!.. Ні, ти гратимеш на фісгармонії... Ти, Віруню!.. Прибіжи з куркою й кричи, що немов сусіда Тухля убив курку кийком по голові...

— Це ж курка — нема ціни, куме.

— Отут-то й воно! Убить кілком, щоб око вискочило, щоб розтривожився він!.. Може, Бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до війни позивавсь він три роки за півня...

— А справді — це спосіб розумний... Біжи котора.

— Вірунько, біжи!

— Біжи, біжи! (Побігла.)

— Це — тільки три... Чотири, спокійно, — я оце йшов і на природу дивився... І знаєте, що я помітив (по паузі). Помітив, що вже й природа не та, що за старого режиму була (по паузі). А чого так?.. А того, що попсували комуністи й природу... Отак запитаннями самими заплутаю кума — не втече... Недавно в райсельбуді центральний оратор виступав, дак я його запитаннями, немов каміннями отак... От і баси.

— Чу-чу-чув, що...

— Тікають Малахій Минович?

— Не так тяжко було б, якби він помер добровільно, навіть сьогодні. Сорок сім років, подумайте, сім'я, честь честю, і тут тобі на! — тіка.

— А ку-ку-ку...

— Куди, інтересно, тіка?

— Іду, каже, куме. Куди, питаюся? Послі, ка, одкриюся.

— Чу-чу-чудно!

— Чудно!

— Заболіло, защеміло мені серце, немов кропивою він ударив. Все життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували, і от тобі на! — тіка, і от тобі на! — сьогодні тіка.

— А чи-чи не краще на його подіє — ра-ра... (заспівав). «Разбойника благорозумного во єдинім часе...»

— Ні, ні! Тільки «Милость мира» Дехтярьова! «Милость мира» найбільш він вподобав. Рибу, було, ловимо, а він «милость мира» тихенько співа. Сам казав — умліваю, ка, видіння божественні бачу, як зачую цей спів...

— Папонька!.. Папонька йдуть!

— Далеко?

— До двору доходять.

— Куме! Як же тепер?

— Може, починати? (бас).

— До-соль-мі-до! (тенор).

— Спокійно! Я тоді знак покажу... Курку ж убийте! Кадильницю винесіть!..

— Чого, куме, став у порога?.. Хіба не впізнав? Це ж друзі твої посходились, зачувши, що ти сьогодні тікаєш.

— Не тікаю, а йду.

— Це все одно — тікаєш.

— Ой, як ми не втямимо, навіть ще не бачимо, — яких прав, яких прав надавала революція людині! Істинно потрібні оновлені очі, щоб бачити їх.

— Це ж до чого, куме, хоч і знаю я?

— Хотів заборонити мені йти у подорож... А ще начраймил. Він, як і ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала мені революція...

— Так ти, значиться, йдеш?

— Іду, куме! Іду, друзі мої!

— Куди?

— Куди?.. У голубую даль.

— Куди він сказав? Куди? Як?

— Не шуткуючи скажи, куди?