Народний Малахій

Микола Куліш

— Справді, Олю, бо ж сучасна сім'я — божевільня. Перший ступінь божевільні. Божевільний куток. Скорочено — божкуток.

— А любов?

— Це — мара! Голубая мара, себто — мрія... Бо хіба ж не вона, нездійсненна, привела вас сьогодні до церкви?..

І хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися з вашого стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче, щоб грати на струнах універсального кохання?

— Ні! (Рвучко повернулась і пішла.)

— Га?

— Дитя моє! Олю! (Та Оля так глянула на неї, що Аполінара прикусила язика. Тоді обернулась та до Малахія.) Будь ласка, ведіть її тепер ви! Будь ласка! Я маю собі заробіток... (До комендантів.) Нарешті, я просю зашити од таких і подібних натяків, та ще де — у Рад-нар-комі, Матильдо! (Демонстративно одійшла.)

— Я теж! (Одійшла.)

— Це ж наклеп! Провокація! (Одійшов.)

— Ну да ж... (Подибав і собі.)

— І за що?.. (Одійшов.)

— Спокійно! Він тут! (Не хапаючись, мовчки дійшов до Малахія, став, подивився на його, поминув, повернувся, знов підійшов.)

— Ви в якій справі, товаришу, прийшли? До кого?

— Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, і я мовчу! (До комендантів і до всіх.) Га?.. Трохи під машину не попали, і за це така стріча!

— Папонько! Мамонька... (Затремтіли губи, не могла далі вимовитись.)

— Спокійно!.. Ну що ж, куме!.. Кланялась тобі жона твоя, а моя кума...

— Казали — проклену, Любуньо, як без папоньки вернешся...

— Спокійно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки: Віру, Надію, Любов (до всіх), мої хрещениці. (До Малахія.) Віру та Надію вдома залишає, а Любов по тебе посилає.

— Тіні минущого, гетьте з очей! Гетьте з очей!

— Папонько! (Хотіла щось сказати, та кум, води їй подавши, перебив.)

— Випий, Любонько! Випий, хрещенице, бо вода, хоч і холодна, проте тепліша за серце і кров твого батька... (До Аполінари.) Можна подумати, що він їй рідний папаша?

— Я спочуваю... Скажіть, він за кого тут служить? У якому чині?

— Він?.. Ніде він не служить. Навпаки, — хоч і повнолітній, — безпризорний він правопорушник. Три тижні, як із дому втік.

— Ага-а!.. Так он він хто!.. (До своїх.) Він ніхто — ви розумієте?

— Як?

— Він з дому втік, а дочка шукає...

— Ага-а... З полюбовницею?

— Тільки так! Забрав гроші, усе чисто, а донька оце ось і догнала, ви розумієте? Ніякого права він не має, щоб водити нас по раднаркомах, тим паче допитувати... Ніякого права, і жодної хвилинки я тут не лишаюся. Матильдо! Альон додому!.. (До коменданта.) Оревуар! (Пішла.)

— Я теж!.. (Пішла.)

— Я й подавно! (Пішов.)

— Хе-хе... Я теж (і собі подибав).

— За що? (І пішов.)

— Усе це, плюс попереднє, плюс — що втекли — ще дужче переконує мене, як потрібна негайна і тільки за моїми проектами реформа людини... (До комендантів.) Де мої проєкти?.. Півтора року носив я їх в голові, півроку писав і переписав каліграфічно, — де вони?..

— Я вам уже сказав...

— Негайно подайте їх на розгляд РНК! Щоб сьогодні подали! Чуєте? Ні, зараз подайте! Зараз! Чого ж ви стоїте? Хіба можна сьогодні стояти, коли ж ви самі бачили й чули, — отакеє з людьми робиться, дарма, що навколо у радіо грають, пасуться трамваї, басує авто!

— Ось слухайте, дорогий мій! Ви витратили на писання двох прекрасних, скажу, надзвичайно серйозних проектів два роки?

— Так.

— І ви хочете, щоб такі проекти та було розглянуто й вивчено (а їх треба серйозно й всебічно вивчити) за якихось два тижні?

— Це ж ви до чого?

— Бачте, треба більшого часу, щоб, приміром, держплан вивчив ваші проекти. То я б радив вам посісти яку-небудь посаду (між іншим, є директива Овикові дати вам посаду), ждати на ухвалу проектів, а тим часом, може, написати іще пару нових...

— Гаразд! Я згоджуюсь.

— Так?

— От і чудесно! До речі, ось і доня ваша по вас приїхала...

— Не тільки хрещениця, і я, його кум!

— І кум. От разом всі й повернетесь на вашу округу...

— І я тебе, куме, як вернемось, ой і поздоровлю ж з днем твого ангола! (До комендантів.) Це йому сьогодні сорок сім годочків вийшло. (До Любуні.) А як там, подумай, вдома з приводу цього, як там сусідам і людям, що день ангола є, а самого чоловіка нема!

— Згоджуюсь — з умовою: посаду мені тут, в столиці, в РНК. Хоть за швейцара, аби тут.

— От тобі й на! Та що ви, голубчику! В РНК всі посади обсаджено, і швейцарська тоже. Звільнити ж когось, щоб вас посадити, — ви ж самі розумієте — ніяково, живі ж люди сидять...

— Я стоятиму... Дайте мені посаду стояти, коли всі сидять! Інакше Симеоном Стовпником стану отут і стоятиму, аж поки РНК не розгляне моїх проєктів. Крім того, просю вас не курити!

— Вибачте!

— За цей плакатик боляче, — кричить, кричить, і ніхто його не слухає. А це ж РНК...

— Тільки ви не кричіть!

— Спокійно!

— Мільйони дивляться з молінням на цю свою найвищу установу, на гору цю — преображения України, на нову Фавор, а ви ходите тут під плакатом і ламаєте першу найважнішу заповідь соціалізму — не кури!.. Ні, ще раз переконуюсь, що без моєї негайної реформи людини всі плакати — це тільки латки на старій одежі... Де мої проекти? Я зараз саморучно подам їх голові РНК. Він зрозуміє, бо він бачить і чує, як шкодять революції люди, люди і люди.