Глитай, або ж Павук (скорочено)

Марко Кропивницький

Стеха. Доненько, доненько, дитино моя любая! Заспокойся ж хоч на хвилиночку!.. Не вбивай же мене своїм жалем!.. Сльозами та смутком не вернеш того, що вже минулось!

Олена. Ох, яка страшна правда!.. (Підвела голову, підійшла до матері і взяла її за руку). Мамо! Придивляйтесь на мене, придивляйтесь пильно! Кажіть щиру правду, як Богові Святому: чи вже ж змарніла моя врода, зав’яла моя краса? Чи вже ж погасло у очах моїх безкрає чарівне щастя, уста мої стеряли чарівний посміх; чи злиняли чорні брови, личенько змарніло?.. За що ж Андрій мене зрадив?.. Він пише, що покохав другу, кращу й багату!.. А я бідна, убога! А де ж він знайде таке серце?.. Моя краса, мої карі очі, мої уста рожевії, — нащо вони? Нікчемне, негідне це багатство!.. Та, друга, у гарній одежі, у дорогім намисті, а я у латаній сорочці. О, постривай же, мій милий, пожди, мій коханий Андрієчку: уберусь і я у оксамит та в золото!.. Ідіть, мамо, зараз до Йосипа Степановича: нехай іде сюди, нехай зараз несе дороге намисто, персні золоті! Нехай несе гроші, більше, більше грошей!.. Чого ви дивитесь так на мене? Я боялась гріха, бо боялася Бога: в Андрієвій правді, в його серцеві все було моє щастя, весь мій спокій, всі мої надії!.. Андрій зрадив мене, стоптав правду, зламав слово, і нема у моїм серцеві Бога. Тепер я гріха не боюсь, а бідності й злиднів не хочу! Не жахайтесь, мамо! Кличте мерщій Йосипа Степановича!.. Не я перва, не я й остання. Чим я краща від других? Ідіть же, ідіть скоріше!.. (Випихає матір з хати). На гріх іду, на поквол людям, на радість сатані і всім пекельним душам!.. Зроблюсь відьмою, чаклівницею, перекинусь у пташечку манесеньку, у звіра, у комашку і знайду тебе, Андрію, зраднику мій, кате мій!.. Геть, сльози, з очей, геть, смуток!.. Смійтесь, очі, співайте, устоньки!.. Пісню, пісню!.. (Здавлює голову). Усі, усі забула!.. Не згадаю ні одної!.. Згадала. (Подумала). Та голосу не одведу... (Промовляє пісню, музика тихо награє голос).

В кінці греблі
Шумлять верби,
Що я насадила,
Нема мого миленького,
Що я полюбила.
Ой немає і не буде —
Поїхав за Десну,
Рости-рости, дівчинонько,
На другую весну.
Росла-росла дівчинонька
Та й на порі стала,
Ждала-ждала миленького
Та й плакати стала.

Олена (тихо). Ось і смерть моя! А я і кришечки не лякаюсь і не здригнусь!

Бичок (залицяючись). Ну що, анголятко моє, все заспокоїлась?

Олена. Заспокоїлась!.. Не плачу і не сумую... а згодом буду реготать!

Бичок. Позвольте біля вас сісти?

Олена. Сідайте!.. Чого ж ви так здалеку? Сідайтй ближче! Знаєте, як у пісні співається: «Зелененький барвіночку, стелися ще нижче, а ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче!» Я Андрієві колись приспівувала цю пісню; і вам би заспівала, та не нагадаю... Як ще не була зарученою, то Господи як любила Андрія: було жду зірочки вечірньої, як пожовклая травиця сльозинки-росинки! Було вистою з милим од вечірньої зірки і до ранньої, цілую, милую його карі очі, його чорні брови!.. І здавалось мені, що у ту годину все замовкало і замирало, немов закохане, немов зачароване; і небо, і зорі, і місяць білолиций ніби усміхались і втішались нашим коханням, вітрець боявся подихнути, щоб не сполохати своїм повівом того невимовного щастя; і соловейко німів і затихав, прислухаючись до тих любих речей, щоб завтра їх переспівати на увесь мир, — найголосніше, найлюбіше. (Засміялась). Давно-давно це було!.. Йосип Степанович, багато є у вас грошей?

Бичок. Стане, государине моя, на мій вік!

Олена. А на мій?

Бичок. І на ваш стане!

Олена. Добре тому на світі жити, у кого багато грошей: куди оком скине — усе його!

Бичок. Так, так, государине моя! (До Стехи). Що ж, Степанидо Михайлівно, ставте на стіл, що ви там принесли; здається, там усього доволі є, тілько чарки бракує?

Стеха (порядкує ). І чарочку зараз подам! (Шукає на полиці).

Олена. Чудно якось на світі діється!.. І що мені на думку спливло? Гм! Колись-то, ще як я була молодою, а вітчим за щось мене вибив та й випхав з хати, — а мене страх як ненавидів вітчим, багато я синяків виносила від його рук! — ото я і пішла собі до ставу, сіла на камені та й плачу; чую, щось ніби співа, я глянула убік, аж дивлюсь: лежить собі під вербою у холодочку якийсь-то панич і виспівує, і та пісня навіки запала у моїй душі:

Одному доля запродала
Од краю до краю,
А другому зоставила
Те, де заховають!..

Бичок. Дай Господи, дай Господи!

Олена. Персні ви принесли? А намисто?

Бичок. Осьдечки ж!

Олена. Давайте сюди! (Бере намисто). Дороге та блискуче!.. Оця-то блискучість і красує очі, і підкупає розум, і дурить серце, і ламає волю!.. (Надіва собі на шию). Чом ви дзеркальця не принесли, я б подивилась на себе!..

Бичок. Завтра все получите! Вип’ємо ж з вами, Степанидо Михайлівно, а Олені Юхимівні піднесемо канфетів. (Подає їй тарілку з конфетами).

Олена. Ні, і я вип’ю з вами!

Стеха. Чи ти з розумом? Ніколи не пила!..

Олена. А тепер питиму! «Горілочка тума зведе хоч кого з ума!» А мене наведе на розум!..