|
Писар Козеліус заборонив співати, бо невдоволений, що в ній звучали «непристойнії» слова. Він вважає її злочинною і безбожною, бо «вона властей законних зневажає. І матір нашу, церкву пресвяту». Він хоче записати всіх у книжечку, щоб потім притягти до кари. Дівчата оточують Козеліуса, просять не писати. Писар погоджується:
Пробачу перший раз.
А ви за те, дівчата-чепурушки,
Повинні всі віддячити мені —
Солодким відкупитись поцілунком.
|
Він хапає дівчат, цілує їх. В цей час із хати виходить Меланка, молода, дуже вродлива дівчина. Козеліус починає залицятися до неї, вимагаючи, щоб Меланка дала викуп за всіх, бо поцілунки всіх київських дівчат не такі солодкі, як її один. Але дівчина рішуче відмовляє йому: «Геть! Занадто вже собі ти дозволяєш...». А на запрошення подруг пограти та поспівати з ними, відповіла, що у неї захворіла мати:
Заслабла мати, враз схопило серце,
Заснула щойно, мучилась весь день...
Не знаю вже... чогось такий гнітючий,
Такий важкий на серце ліг тягар...
Ходжу... і наче лиха все чекаю...
|
Дівчата почали заспокоювати її: «Та бог з тобою! Буде все гаразд».
Із-за Кожум’яцької брами виходить юрба цеховиків, що повертаються із засідання магістрату. Серед них кожум’яка Чіп, золотар Передерій, цехмейстер Капуста, кушнір Балабуха, бондар Шпак. Вони обурені:
Знущання це! Ніколи не було,
Щоб від цехів такого вимагали!
Та що це ми — невільники, раби,
Челядники хіба ми воєводи,
На нього щоб робити день і ніч!
|
Цеховики схвильовано обговорюють вимогу воєводи: до Покрови пошити тисячу чобіт, п’ятсот кожухів, триста свит, півтисячі штанів, скувати тисячу сокир, зробити діжки для капусти та бочки і барила для вина. Всі впевнені, що це знущання і насильство. А до того ж і світла засвітити вони не мають права:
Нечуване, нелюдське то знущання!
Щоб городянин вільний був не властен
В своїй же хаті світло засвітить!
Та ще яке знущання! Цілу ніч
По місту ходять осмники, шукають,
Чи не горить де в хаті каганець.
|
З уст цеховиків зриваються крики: «Доволі вже наругу цю терпіть! Хай світло дасть!», «Не діжде він, щоб знов ми як раби на замок працювали та як кроти сиділи без вогню!» Всі були настільки збуджені, що навіть не помітили, як з-за рогу св. Симеона вийшла дружина воєводи Гільда зі своєю служницею Ульрікою. Раптом зліва почулися звуки ловецьких сурм. Козеліус пояснює:
Це найясніший пан наш воєвода
Вертається з Дівочої гори,
Де бавився шляхетським полюванням
На кабанів та на газель лісових.
|
Занепокоєна Ульріка пропонує повернутися назад, але Гільда її заспокоїла:
Ти думаєш, що пану воєводі
Не все їдно, чи дома я, чи ні?
Ба — ось якби, вернувшись з полювання,
Якого пса недолічився він,
Або, ще гірше, кінь який загинув,
То інша річ. А жінка — це пусте.
|
І все-таки вона хоче швидше піти, щоб хоч манівцем мисливців обминуть. Але не встигає. З-за брами виїжджає блискучий похід. Попереду ловчі зі смиком псів, далі пан воєвода, Ольшанський, Кезгайло і ще кілька рицарів. Воєвода, побачивши Гільду, зупиняється і дякує за те, що вона вийшла їм назустріч. Гільда ж заперечила, сказавши, що вона не варта похвали за цю випадкову зустріч, бо ішла вона на Подольє провідати земляків. Воєвода зі злом зауважив, що він бачить уже не вперше, що його дружині більше подобається товариство міщан, купців та різних слюсарів, ніж рицарів шляхетних. Іронічно сказані слова:
Що ж — не дивно,
Що пані пориває так туди,
В болото це, до чорного народу —
То, мабуть, голос крові.., —
|
не змогли принизити, засоромити Гільду, і вона з гордістю відповіла:
Може й так.
І роду свойого я не соромлюсь —
То славний рід майстрів і зброярів.
І слухати застольні ваші співи
Я встигну ще сьогодні...
|
Гільда з Ульрікою ідуть до брами. «Слюсарівна!» — мовив злісно крізь зуби воєвода і рушає до замку. Тим часом князь Ольшанський, що не зводив очей з Меланки, підійшовіпи до Козеліуса, починає розпитувати про дівчину. Хто вона? Якого роду? І де живе? Він не перестає захоплюватися дівчиною, її грізною і чарівною красою. І дає обіцянку:
Любов’ю, ґвалтом, мертву чи живу,
А я тебе здобуду і візьму!
|
Обидва прямують до замку. Ольшанський весь час озирається на Меланку. З-за брами виходить Іван Свічка, молодий, вродливий майстер. Він поривається до Меланки, але його оточують цеховики, розповідають про наказ воєводи, який на всі цехи роботу урядив, а світла так і не дає. Передерій розповідає, що дванадцять років тому великий князь своєю грамотою скасував безглузду заборону і дозволив усім користуватись світлом. Але грамоту безсоромно забрав воєвода і сім років тримає під замком. Сім років нема ні гулянок, ні зборів цехових, не чути вечорниць і навіть цехи не сміють засвітити своїх врочистих свічок. Іван Свічка спочатку розмірковує:
О, якби
Цю грамоту князівськую добути
Із замку воєводи. Всі б тоді
І каганці і свічі запалили...,
|
а потім скрикує:
Ні! Годі вже! Життя не пошкодую,
А привілеї наші поверну!
А не віддасть добром, то візьмем силою.
Об заграву шляхетного їх замку
Тоді засвітим наші каганці!
|
Меланка хоче заспокоїти його, утримати від рішучих дій. Вона говорить, що любить тільки те світло, яке ллє своє проміння в затишній хаті, яке привітно осяває верстат працівника, і прокляте те світло, коли горять всі вулиці од краю і до краю. Іван не згоден:
Амінь, Меласю, — тільки що ж робить,
Коли добром ніхто не дасть нам світла —
Його здобути треба — не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви.
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.
|
Цеховики вирішують:
Не будемо робити на панів!
Хай грамоти поверне й привілеї,
Хай світло дасть! До війта!
|
Уже сутеніє. Дівчата розходяться. А до цеховиків повільно і поважно підходить війт Шавула і починає розповідати про слив’янку та про розкішного осетра. Але цеховики перебивають його питанням: «Де наші привілеї? Де грамоти князівські?» І так напосіли на війта, називаючи його і кривдником, і порушником міських вільностей, що Шавула обіцяє піти до воєводи. Цеховики погоджуються:
Добре, згода!
Ім’ям киян рішуче вимагай,
Щоб одложив безглузду заборону,
Щоб привілеї наші повернув
І світло дав світити.
|
|
|
