|
Тут помічає вона городянина із засвіченим ліхтарем у руці. На прохання дати вогню, він замахнувся ціпком:
Геть, проклята! Бо так тебе огрію,
Що без огню в болото полетиш.
|
І все ж Меланці пощастило. Вона зустрілася з Гільдою, яку Козека вів до монастиря. Дружина воєводи запалює Меланчину свічку:
Бідняточко! Дитинко моя люба!
Яку ж ти муку мусила знести.
Ну, то неси ж, неси мерщій свій огник
І цей наказ, щоб визволить його.
|
Гільда хотіла провести Меланку, щоб ту ніхто не скривдив, але Козека ревно виконує наказ воєводи й не дозволяє Гільді іти з Меланкою:
Тебе повинен я
До кляштора негайно одвести
І схибити ні кроку не дозволю.
|
Меланка поринула до в’язниці, та через якусь хвилину повертається налякана, біжить до церкви, притуляється грудьми до дверей, ховаючи ліхтар і своє обличчя. Через мить біля церкви ціла процесія: четверо жовнірів зі смолоскипами, Козеліус, двоє катів і Ольшанський. Меланка показує князю свічку і наказ воєводи. Та Ольшанський на це не звертає уваги:
Безумная! Невже не розумієш,
Що й Свічку я для того захопив,
Щоб за нього купити те єдине,
Без чого жить не можу я... тебе!
|
Меланка відсахнулась, вона не могла повірити почутому. Ольшанський підтвердив:
Дівочу честь за милого життя
Не пожалій в болоті закалять!
|
Він попередив, якщо «...зі мною зараз не підеш, клянусь тобі — зорі він не побачить». Якусь мить Меланка вагається, а потім іде за Ольшанським.
Раптом почулося уривчасте бомкання: б’ють на сполох. Озброєні мечами, списами й просто киями люди вискакують із хат, вибігають з усіх боків. Лунає гасло повстання: «За Свіччине весілля». Передерій віддає накази:
Товариші! Товариші-брати!
На приступ всі! Запалюйте хурдигу!
На визвіл Свічці! Перший хай загін
Іде туди — хурдигу розбивають,
А решта всі до замку, щоб сюди
За всяку ціну драбів не пустити.
|
Чути галас, часті постріли, здіймається заграва. Чути чийсь голос:
Одбили Свічку! Наша перемога!
І сам тепер він б’ється на чолі.
Тюрма горить. Палац князівський теж.
|
Від руки Ольшанського гине сліпий золотар Передерій. Він щасливий, що вмирає за Київ, що в смертний час відкрились його очі, і побачив він своїх товаришів-братів. Коли упав Передерій, на Ольшанського, неначе тигр, кинувся Свічка: «Куди її ти заподів?» Ольшанський признався, що замкнув її у палаці, який горів. А потім засміявся:
Ха-ха-ха! Спізнився.
Даремно ти шукаєш молоду —
За тебе я вінок її розвив.
|
Свічка убиває Ольшанського:
Так подавись цим наклепом пекельним!
Її вінка хоч би й торкнувся ти,
А чистоти його не заплямуєш.
То де ж вона? Шукать її мерщій!
|
Свічка поривається до палацу, але в цю мить Чіп, Капуста та інші вносять на ношах непритомну Меланку. Ліва рука безживно звисла, праву вона притисла до грудей і держить в ній свічку й наказ. Шлюбний її убір подертий, на обличчі кров. Чіп розповів, що Ольшанський замкнув її в палаці. «І вже з пожежі ледве врятували — та, мабуть, пізно», бо зачепило її по голові сволоком. На якусь мить Меланка опритомніла, сказала, що рада бачити Івана живим, щаслива, що знову з ним разом. Не закінчивши речення, Меланка помирає. Свічка, схилившись до неї, ридає, потім говорить тихо, з глибоким сумом:
Заснула ти... А на устах твоїх
Така усмішка жалісна... і тиха...
І слізонька застигла на очах...
Бідняточко... голубонько бездольна...
Яку ж ти муку мусила знести.
Коли несла свою весільну чару,
Для милого наділа цей убір
І свічку цю вінчальну засвітила...
І ось в крові, в багні весільна сукня,
І згасла свічка, як твоє життя.
Та не сумуй! Немарно ти терпіла
І свічку цю немарно берегла.
На честь твою, моя голубко мила,
На честь тих мук, що ти перемогла,
Ми знов її засвітим, як на свято,
На помсту та на волю з тих огнів,
Що на своїх гнобителів проклятих
Сьогодні гнів народний запалив.
Умерла ти... і твій убір чудовий
В крові й багні, як прапор на війні.
Та живі ми! До помсти, до будови
Нам не потрібні шати осяйні.
Кіптявою укриті ми і потом,
В буденних свитах кинемось на бій,
А переможем — знову до роботи...
І ось тоді засвітим огник твій.
І свічка ця, що ти життям купила,
Крізь дикий терн та бурю пронесла,
Що ми огнем повстання запалили,
Хай світить нам привітна і ясна.
Прощай, голубко!
|
Іван Свічка ніжно цілує Меланку, а потім піднімає меч:
А тепер на приступ!
До помсти всі! До волі! До борні
На честь її по цілому геть місту
Засвітимо весільні ми огні!
|
|
|
