Сито, сито... (скорочено)

Григір Тютюнник

Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я знаю — хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось. Ворожити прийшли...

— Ану, Ільку, піди одсунь...

Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка!..

— Хто там? — питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і приснули в усі боки...

— Хто там? — прискіпуюся.

— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?

Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув швиденько, а сам — шмиг до хати, а мороз мене — хльось по ногах: таки догнав! І тітка ж слідом.

— Добривечір, Одарко! — до матері. А до мене: — Здоров, зятику...

— Драстуйте! — кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги...

А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на ній непремінно й женитимусь!..

— А я оце, Одарко, до тебе, — топчуться біля порога тітка...

— Хіба щось погане приснилося? — питають мати і знову заходжуються дмухати в жарину...

— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? — питають мати стурбовано.