“Кізонька” (скорочено)

Григір Тютюнник

— Угу, — труснув чубчиком Ванько і усміхнувся до дядька. — Казали, дя, голова, щоб ви йшли вже, бо гараж, кажуть, пора перекривати: залізо нове привезли...

Степан одвернувся до річки і довго дивився туди. Потім, не обертаючись до Ванька, сказав:

— Передай голові, що не прийду...

Ванько знизав плечима, постояв ще трохи, зітхнув невміло, по-дитячому, і поїхав.

Увечері Степан і рибалка знову сиділи біля вогнища. Степан мовчки дивився на вогонь. Дивився й думав:

"Помагальщики, секрремент!.."

Цим словом він лаявся завжди, вголос і нишком.

А вночі він обережним кашликом розбудив рибалку, подякував йому за хліб-сіль та притулок і пішов у село...

Він досипав ніч у колгоспній плотні на верстаку, поклавши під голову чоботи, а поверх них подушку.

Невдовзі Степан і Дарка ділилися.

Власне, ділився не Степан — він навіть не подумав про це й разу, — а Дарка. Якось покликали Степана від гаража, де він кроїв залізо, у сільраду. В кабінеті голови сиділи сам голова, худий, високий, приїжджий з Донбасу чоловік — щось таке було в нього зі здоров'ям, що лікарі нараяли йому жити в селі, — і Дарка. Голова усміхнувся до Степана, дещо офіційно потиснув йому червону від іржі руку. Дарка дивилася у вікно...

— Тут, бачте... — голова подивився на Дарку, затим на Степана, — ваша дружина наполягає, щоб розділитися з вами, себто поділити спільне майно і розійтися...

— То що будемо робити? — спитав голова. Він дивився лише на Степана і питав лише в нього.

— Пішов я, — сказав Степан. — Хай що хоче, те й робить. Однаково вже... с-секрремент!

— Що? — здивувався голова.

— Слово таке. — І Степан вийшов.

Другого дня голова з двома свідками ділили Степанове й Дарчине добро. А Степан сидів на гаражі, клепав шви. В обід його покликали, щоб ішов додому. Те "додому" боляче різнуло. Він і досі жив у плотні. Приходив туди пізно ввечері, засинав на верстаку, підмостивши під боки стружок, уставав рано, вдосвіта, ховав у бур'янах за плотнею подушку й чоботи і йшов робити заготовки на день.