Я випалив до чорноти жури
Свою прокляту одчайдушну душу
І жестами, німий, возговорив...
Хай жестами. Але сказати мушу.
[...]
СОЛДАТСЬКА МАДОННА
(Розповідь солдата
з будівельного батальйону)
Більше року метляється
На балконах пропаща білизна,
Більше року сотається
Любов молода ненависна —
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові.
Ріжем сосни руді
Од того проклятого року.
Із пеньками смолистими
Маєм також мороку.
Стовбури ми ховаємо —
Аж два метри сипкого піску.
Чи сховаєш ти ненависть
У могилу таку?
Вже над лісом рудим
Простелились лисицями дюни,
А пісочок цнотливий
І безтямно, і проклято юний
Вистилається, лащиться,
Наче він ні при чому.
Закопати б, туди його к бісу,
І швидше мотати додому.
Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа.
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Начеб хто по душі моїй
Так таємно-непрошено ходить,
І ще нас налякало —
Не по-людськи якось виходить.
Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та засни ти нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: — Факт!
Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували,
Ми уже не поспали як слід,
Та нікого не вистежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.
Генерал сповідається:
— Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди, у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий вже слід. —
І замовк він, знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатували перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справіку синами.
|
