Я, Богдан (скорочено)

Павло Загребельний

Може, тільки я тоді варив меди й пива на зимнього Миколу, бо саме на Миколу народився мій первісток — Тиміш, а між Різдвом і Водохрещею був і власний мій день народження, тож і свічі сукалися, і гості дорогі були в моїм домі, коли я там був. Та й мене виганяно з дому власного не раз і не двічі, тож коли промовляв я до народу слово своє, то говорив і від себе і в ім’я всіх.

Може, перша моя мова була в листі до короля після поразки під Боровицею, де я підписав субмісію козацького війська, як писар військовий, а згодом одважився виказати Владиславові всю страшну правду.

Писав я про те замирення кінця 1637-го: «Але нічого це нам не помогло: при сухім дереві і мокрому дісталося, — чи винен, чи не винен, мечем і вогнем однаково нищено, що скільки на світі живі і на чужих сторонах не бачили такого пролиття крові бусурманської, як тепер нашої, християнської, і вигублення невинних дітей. Самому Богові жаль, мабуть, цього, і не знати, доки цей плач невинних душ триватиме! Хто і живий зостався, не жити йому, такі знищені, обнажені, — інший не має чим грішне тіло приодіти».

Чи почуто мої слова? Аж через двісті літ дійшли вони до слуху письменника, що написав про мене книжку — ворожу та образливу, назвавши її моїми ж словами: вогнем і мечем.

А тим часом вогонь і меч панували в моїй землі ще десять років нестримно й зловороже, і де був я ті десять нестерпних літ, того й не скажеш достоту, але настав час, коли сказав я всьому народові своєму так: «Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, і навіть такі створіння, які плазують по землі, як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неключими і скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше-бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна».

Та мова моя мала бути попереду, а тим часом тривало криваве замирення на Україні, кров лилася ріками й при доброму, мовляв, королі, шляхта норовила запрягти народ мій у невільницьке підданчеське ярмо, честь козацьку в безчестя і незнаніє перетворити прагнула, дійшла до того, що й уста, дані Богом для розмови людської, веліли взяти на замок, та, затуливши уста, відчинили двері гнівові, що ховався в серцях. Панство розкрикувалося на сеймах і сеймиках, вихвалялося золотими своїми вольностями, пишалося сарматськими своїми ціцеронами й веспасіанами, а де ж був наш Катіліна, що мав повстати проти ціцеронів, де був Мойсей, який виведе народ свій з неволі, де був герос, відекс, дукс бонус ет сапіенс верус Ахіллєвс? О, коли б вони знали! Та й хіба тільки вороги? І найбільший поет мого народу, який попервах возвеличував мої діла, згодом напише слова гіркі й жорстоко-несправедливі: «Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала — у колисці б задушила, під серцем приспала». Та що йому гетьмани, коли він повставав і проти самого Бога. Бо він геній, а геніям даються сили незмірні. Генія народжує вже й не просто жінка, а ціла нація. Мені ж ще тільки довелося творити цю націю. То хто міг народити мене?

Коли в саме серце козацької землі за велінням короля (ой добрий король Владислав! Ой же добрий!) врізано Кодацьку фортецю, а козаки Сулими поруйнували її, то після погромів кумейківського й боровицького Конецпольський заповзявся будь-що відбудувати її, щоб знов козацтву «вложити мундштук в губу», і покликано туди старшин козацьких, то коронний гетьман поспитав мене: «То як пасує до сеї землі Кодак, пане писарю?» Я відповів йому латиною: «Manu fecit, manu destruo», тобто: зроблене рукою, рукою ж і зруйноване може бути. Конецпольський нічого не відмовив на моє зухвальство, тільки зжовк на лиці й настовбурчив вуса. Коли сідали до урочистого обіду, звелів принести палаш гетьманський і після перших віватів став шукати мене, щоб рукою власною відтяти голову непокірливому писарю військовому, який наважився мовити такі слова про надію шляхетську до приборкання духу козацького.

— Де той лайдак? — загримів ясновельможний, бо не було мене ні за столом, ні в покоях комендантських, ні в дворі фортечнім, ні за мурами. Не ждучи пролиття гніву коронного, зібрав я свою субстанцію¹, закульбачив коня і виприснув за брами в широке поле. Погоні не лякався, бо що погоня? Кинулася вона степовими тропами на Січ — не знайшла мене там. Вдарилася вгору по річці, до садиб і становиськ реєстрового козацтва, та й там не було мене. Ніхто не знав, куди я зник, на якому коні поскакав — на білому чи на вороному. Бо поїхав я не шляхами очікуваними, а переметнувся через Дніпро, перелетів через клекотняву порогів, у хмарах водяних бризок, у райдугах і громах ріки великої, а може, й не летів, а перескоком по кам’яних заборах та обмілинах — на той бік, в чебреці й полини великого степу, де кінський піт і татарський дух і де байраки в степу вузькі, мов татарські очі. І коли б навіть хижа стріла кримчацька летіла на мене, то не вцілила б ніколи, бо як мірилися в коня білого, я опинявся на чорному, а коли поцілювано в коня вороного, я опинявся на білому — таким був у мене кінь: з одного боку білий, а з другого — вороний, вночі ж сивий, як степ.

Гей, сивий коню, тяжко тобі буде:
Поїдемо разом з вітром,
Попасу не буде.
. . . . . . . . . . . . . . . . .

О, коли б же знав, що так буває, коли пускався на битву з історією й за історію. Хто п’є з царями, не може не сп’яніти.

Тоді, як виїздив я з Чигирина, простуючи навстріч своїй поразці під Берестечком, у Москві цар Олексій Михайлович скликав земський собор, щоби спитати ієреїв церкви, бояр і дворян, купців і всякого чину людей, як бути з Україною, бо ж, як писав у своїй грамоті до собору цар, «Запорожской гетман Богдан Хмельницкой бьет челом государю, чтоб государь пожаловал их, велел его, гетмана, со всем войском Запорожским принять под свою высокую руку». Не відали козаки нічого про той собор, ухвали його не дійшли до мене, загубилися й для історії, збереглося тільки рішення духовної його частини — освященного собора: «Святая великая соборная церковь за великие королевские неправды и за нарушение вечного докончания может подати разрешение тебе и Запорожского гетмана с черкасы мочно принять со утверждением».

Мені не сказано і нікому не сказано.

Історики не напишуть нічого про той собор, ніби його й не було. А як би виросла душа народу вкраїнського, коли б знали, знали ми вже тоді, що приймуть нас у родину нашу вічну й велику!

Що міг цар? Скаржився гірко у листі власноручному до князя Трубецького:

«У нас незгоди і нещирість. Люди як оболоки нам показуються: раз з сприятливим вітром, з доброю надією і вірою в майбуття, то знов знесилені, невдоволені, ненависні, зі злостивою московською хитрістю, з розпачу переповідають погибель або в мовчанні, з виблідлим лицем і зрадливим серцем відходять. Бог бачить, як мені тяжко з тою незгодою, яка відбирає мені отуху»².

Цар був молодий, а я старий — то й що? Хіба не однаково — довкола лукаві царедворці, підніжки трону, підхлібці і під’їдці, радники й порадники, помічники й підпомічники з вигнутими хребтами і зміїними жалами, брутальність і користолюбство, які прикриваються державними потребами, а насправді — відданість тільки своєму кланові, своїй зажерливості.

Так і вийшло, що шість літ тяжких, коли переживали ми війну, вогонь, смерть, голод вчиняли ті, хто обступав царя, проволоку злочинну й ганебну і щоразу знаходили викрути.

То вони думали про вічне докончання з Річчю Посполитою, нагадуючи цареві, як ще недавно грасували в Кремлі самозвані. Та позирали за море на Свею, бо ж там після повстримливої королеви Христини стане Карл-Густав, схожий на зубату ропуху, який полонить серце своїх вояків словами: «З поміччю заліза, якого нам природа не пошкодувала, можемо забезпечитися золотом». То були стурбовані моїми пересилками з Портою, готові вірити панським наклепам, ніби Хмельницький уже побусурманився. То муляла їм приязнь моя з ханом.

То підозрами переслідувано кожен приїзд послів семиградських і молдавських.

Не помагало й те, що Виговський потай од мене за соболі пересилав боярам усі листи іноземних володарів і дяки робили з них списки слово в слово. Дивно, як часом і найтяжчий злочин згодом може бути виправданий історією. Гетьманський архів згорів, розлетівся попелом, а в Посольськім приказі, завдяки зрадливості мого писаря генерального, навіки збереглися списки тих листів, що виправдовують гетьмана Хмельницького.