Я, Богдан (скорочено)

Павло Загребельний

Воля двох народів промовила нарешті своє велике слово!

Народ завжди шукає, де ліпше, і треба слухати голос його чи то мовлений, чи й мовчазний. Мій народ творив себе і на полях битовних, і в замилуванні свободою, та й у несвідомому прагненні уникнути упокорень, поразок, шибениць і даремного страждання.

Я знав волю народу свого та знай звертався до нього за підтвердженнями, хотів ще й ще раз почути голос його, бажання найсокровенніше.

Вороги не простять нам нашого возз’єднання, всіляко пробуватимуть розірвати його, коли ж пересвідчаться, що судилася цьому возз’єднанню вічність, то спробують споганити і зганьбити мою пам’ять, сплюгавити найвище діло мого життя. Я хотів би поглянути на тих правнуків поганих, які будь-що домагатимуться моїх виправдань перед історією. Чому вважають, ніби історія належить тільки їм і їхнім часам, а нам не належить зовсім? Звідки таке право і хто його дав? Посилатимуться на те й на се, козирятимуть своєю вірністю національним ідеалам, вигаданим ними самими для власного втішання.

Хіба од тої чи іншої вірності залежить істина?

Виграєш битву, а треба вигравати майбуття... Я питав про майбуття народу свого вже по перших перемогах своїх під Жовтими Водами і Корсунем, питав своїх побратимів, старшин і простих козаків, священиків і високих ієреїв київських, пастухів і орачів, броварників і будників, питав удовицю і сироту бездомного, питав у гетьманських покоях і в простій хаті, на шляхах безкінечних і в церквах, у книгах і в посланнях. Єдине, чого мені не стачало, чого я не зміг породити — це великих імен, які ствердили б сотворене мною. Думи були безіменні, пісні безіменні, як і плачі, зойки, та й мужність. Одна лиш Маруся Чураївна, та й та, мовляв, співала не про Хмеля, а про свого Гриця. Легендарна Маруся, і легендарне моє помилування її од смерті. Нащадки ніяк не можуть втямити, що в мій час весь народ злився в єдиному імені. Відсутність імен не завжди свідчить про відсутність таланту. Талановитістю дихав увесь народ, молодий, завзятий, повний сил і великих сподівань. Греки колись теж були такі. Коли ж почали занепадати, тоді народили Гомера. Народ, лякаючись, що згине пам’ять його, мерщій виставляє наперед великого співця. Може, так стається, що, вмираючи, суспільства останнім зусиллям народжують геніїв, бо геніальності для всіх уже не стачає?

В мій час геніальністю дихав увесь народ український. Він скріпив і збільшив російське царство своєю добровільною злукою в такім часі, коли в нім самім ще все було молоде й виходило з сумних часів, коли дух його був у многоликості, яку мав призбирувати дбайливо і чесно хтось один, уповноважений тим народом, і був то гетьман Богдан Хмельницький.

Вже коли отримав од царя московського лист про згоду прийняти народ мій під свою руку і мчав з-під самого Жванця через засніжену Україну до Чигирина, щоб зустріти урочисте царське посольство, знов питав народ свій, і лицарям його найчеснішим, запорожцям на Січ послав з нарочним своїм посланцем на розстайних конях листа, в такий сенс написаного:

«Мостивий пане отамане кошовий зо військом низовим Запорозьким, до мене вельми зичливі панове і браття!

Відпускаємо до вас військо ваше низове Запорозьке, як ви минулого літа на бажання наше ку потребі воєнній проти неприятелів поляків до нас прислали, і, за прислання оного вельми дякуючи вашому милостивому панству, наперед про таку ж неодмінну приязнь просимо.

Зважаючи на те, що по сей час од вашої милості панства не маєм респонсу на лист наш ще минулого літа до ваших милостей писаний про потрібну нам протекцію від пресвітлого і великодержавного московського монарха, виправляємо до вас при війську вашім нарочного посланця і вельми хочемо, абисте ваші милості панство, досконало того листа нашого зрозумівши, досконалу й ретельну на оний через того ж посланця нашого без гаяння учинили відповідь і дали пораду нам. Адже ми яко махину війни з поляками зачинали не без волі і поради вашої, брати наші, так і сього не меншого діла о протекції згаданій московській без вашого зізволення й поради чинити не хочемо. Ми вже послали за порадою нашої старшини до його царської пресвітлої величності й самодержця всеросійського нашу одозву, та без відома й зізволення вашого завершувати того діла не будемо. Отож маєте за обов’язок, ваші милості панство, без найменшого відкладання учинити ретельну на перше просторе наше писання відповідь. Сього ми пильно й повторно жадаємо і вас же поручаемо на сохраніння Господу Богу.

З Чигирина, 26 декабрія 1653 року.

Зиновій-Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького і народу українського.

Посилаємо вам, браття наше, через цього ж нашого посланця гостинця, тисячу битих талярів, і просимо від серця їх прийняти».

На той лист свій отримав я таку відповідь письмову од усього низового козацтва:

«Ясновельможний пане Зиновію Хмельницький, гетьмане війська Запорозького і всієї України, брате й добродію наш!

На лист ваш гетьманський просторий, минулого літа до нас писаний, не вчинили ми відповіді аж досі через те, що твоя гетьманська милість з усім військом козацьким зоставалася ціле літо в Польщі і на Поділлі під Жванцем. В чім просимо вельми вибачення у вашої гетьманської милості. А тепер, на згаданий лист ваш гетьманський відповідаючи, висловлюємо, що ми оний цілковито зрозуміли, і не лише з листа того пізнали, а ясно бачимо власними очима, що вже нам з шляхтою, як з тою змією, що має відсічений кимось хвіст, уже ніяк не дійти до колишньої дружби. Адже вони, всьому злу й війні будучи початком і причиною, бачачи, як у Короні, так і в У країні нашій після шестилітніх битов попелища з людських поселень і безліч кісток людських на полях розкиданих, нітрохи не хочуть зм’якшити свого серця і, забувши про свою гнівну до нас завзятість, прийти до колишньої нашої приязні і згоди зі ствердженням давніх наших прав і свобод. Тож і ми не радимо вашій гетьманській милості допоминатися більшої, ніж є на сей час, їхньої приязні, і признаємо за слушний ваш задум удатися й бути зо всім народом українським, по обох боках Дніпра будучим, під протекцією найвеликодержавнішого і найпресвітлішого монарха російського, і даємо вам нашу войськову пораду, щоби того діла не позоставляли і оноє кончили на якнайкращу користь вітчизні нашій українській і всього війська Запорозького. Як писатимете пакти, то звольте, ваша гетьманська милість, самі ретельно додивлятися, щоби не було в них чогось зайвого і вітчизні нашій шкідливого, а предковічним правам і вольностям нашим супротивного і некорисного. Відаємо напевне, що найвеликодержавніший і найсвітліший монарх і самодержавець російський, яко цар православний, прийме нас охоче і ласкаво під свою міцну протекцію, яко отець чадолюбивий синів своїх, в тім же православ’ї святім зостаючих, жодних од нас не потребуючи данин і платежів річних до своєї монаршої казни, окрім того, аби ми по своїй спромозі на його монаршу військову службу були готові проти його монарших неприятелів. Бо недавно, на минулу Пилипівку, один московський придворний царський Микита Харлампієв, їдучи до Криму викуповувати з неволі бусурманської своїх кревних, був тут на Січі Запорозькій і викупив у нас за дев’ятсот золотих трьох татаринів, то сей дворянин чув од багатьох своїх близьких до царської величності прибічних князів і бояр, що його царська пресвітла величність зело благоволить і від усеї душі бажає нас, військо Запорозьке, з усім народом українським у своєму монаршому союзі й протекції, тільки не хоче нас о тім звістити, щоби не дати від себе панам-шляхті слушної причини розірвати з ними нинішній мир. Радимо, отож, ми, все військо низове Запорозьке, твоїй ясній гетьманській милості, аби того потрібного діла не занехаювали і оноє на користь усіх нас і вітчизни нашої якнайлучче влаштовували й докінчували, достосовуючись до того давнього прислів’я: роби кревно, а ходи певно. Остерігатися слід також, аби неприятелі, провідавши, не вчинили через свої хитрощі якоїсь перепони. Дякуємо при сьому вельми твоїй ясній гетьманській милості за гостинець, тисячу талярів битих, нам, війську, присланих, і відслугувати теє при всяких оказіях облігуємось. А на тепер і на всякчас зичимо щиро вашій гетьманській милості з усім військом і Україною, вітчизною нашою, многолітнього доброго здоров’я і щасливого уживати в усьому поводження. Писано в Січі Запорозькій, генваря 3-го, року 1654-го».

Ось яку заруку отримав я, вирушаючи з Чигирина до Переяслава, де скликав раду всього народу нашого для стрічі царського посольства з боярином Бутурліним, дворянами Алфер’євим і Лопухіним і духовенством. До Бутурліна ще в Путивль послав я Богуна з-під Жванця, аби передав посольству, що визначив я місцем спіткання Переяслав і доручив провести їх туди, сам же я неодмінно прибуду до них попри всі перешкоди.

Я вибрав Переяслав. Знов не Київ, бо по смерті Петра Могили не було там сприязнених з козаками ієреїв, але й не Чигирин, якому так і не надав належної маєстатичності. Я не встиг набудувати соборів і палаців у Чигирині (їх будує історія століттями й тисячоліттями), часу мені не стачило на кам’яне зиждительство, так і вмру в глині з соломою. Тільки мурована церковця моя в Суботові згодом стане взірцем для всієї України, і вже інший гетьман кинеться до каменя, сподіваючись знайти в ньому безсмертя, та знайде лиш прокляття, бо навіть камінь, виходить, не рятує від зрадливості. Я ж безсмертний і в глині, як Адам, а коли треба було довершити найвищу справу свого життя, то вибрав Переяслав з його древніми соборами і з його славою предковічною, яку хотів перейняти у Києва самого.