IV
Сусіда саме, приховавши кражу,
Уже до сну збирався.
Коли це
Примарно тихо прочинились двері,
І хтось нечутно перейшов поріг.
Він придивився — і здерев'янів:
Стояв юнак, сивіший від туману,
З обличчям сірим, як сира земля,
А з правого плеча звисало в нього
Замість руки
надламане крило.
Повільно, ніби в напівзабутті,
Він лівою господарю простяг
Ціпок терновий... у крові по лікоть.
«Не я! — завив господар, наче вовк, —
Свят-свят, не я!!!» —
він кинувсь до дверей
І остовпів: як завше,
на колоду
Вони заперті наглухо були.
Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...
Щовечора усі, як є, замки
Перевіряв руками і зубами,
Але щоразу, саме опівночі,
На роковім дванадцятім ударі
Незрима сила прохиляла двері,
І на порозі виростав юнак
З обличчям сірим, як сира земля,
Сивіший від туману.
А з плеча
Замість правиці
важко опадало
Крило.
Повільно, ніби в напівсні,
Лівицею господарю підносив
Ціпок терновий... у крові по лікоть...
Щоночі дядько, як у пастці вовк,
Метався, бився об замки пудові,
Нікого не знаходячи.
І врешті
Зламався, як ціпок... у лікті.
V
Одного дня, обходячи людей,
Поза хатами він прокравсь до суду
І, захлинаючись, шептав:
«Це я!
Це я... убив.
О, знову він іде
По мене, той...
з крилом замість руки!
Сховайте... А як треба — посадіть.
Та тільки ж не навсправжки,
а для ока.
Мо’, пересиджу, доки той ... забуде!»
* * *
Старий суддя замислено дививсь
Кудись далеко, може, аж... за Ельбу.
У нагородній планці ордени
На піджачку пліч-о-пліч спочивали.
Коли зарослий, вовкуватий дядько,
Як злодій, скрадливо переступив
Крутий поріг суворої кімнати, —
Криваво засвітились ордени,
Усі як є. А їх було дванадцять.
Суддя дививсь повз дядька. Говорив,
Мов сам до себе: «Бач, схотів чого:
В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше — небо, — дядьку, вбив.
А це вже вище від людського суду.
Хіба що совістю тебе скарать?
Так і її ти вже давно продав
Втридорога... із салом на базарі.
Ото хіба іще зостався страх.
То хай хоч страх тебе щодня вбиває:
Він, слава Богу, не підступний нам!»
* * *
Потяглися журавлі вдалеч плавко,
Доганяв їх листопад за селом.
Тільки сивий чоловік тихо плакав,
Юний... сивий чоловік німо плакав
З перебитим у лікті крилом.
|
