Михайло Старицький

Не судилось (скорочено)

Михайло (уздрівши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я. (Збігає хутко по сходах з рундука й мерщій до Катрі; відводить її на передкін). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?

Катря (припадає). Скучила, занудилася, Михайле.

Михайло. Що ти задумала?

Катря. Ох, несила моя... нудьга мене точить... тебе не бачила... мати картають...

Михайло. Христа ради. Іди звідси!

Катря. Постой! Я щось мала тобі сказати...

Михайло. Що там? Кажи швидше!

Катря. Ох, не згадаю, — памороки забило.

Михайло. А! Боже мій! Іди-бо, Катрусю, мерщій! Застукають, — то ми пропали! (Відводить за рукав).

Катря. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе, — вимучилась, так вимучилась!..

Михайло. Зарізати мене хочеш? Тікай-бо, серце, кажу, — я мерщій вибіжу за садок!

Катря. А! Згадала! Не йди, борони Боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку, — хоче вбити! (Хапає руками Михайла, не пускає). Не йди! Я за тим і прибігла! Він уб'є... страшний такий, очі горять...

Михайло. Що ж ти зі мною робиш? Мало мені й без того напасті, що й очей не знаю куди дівати, батька й матері цураюсь, — а тут іще розбишака? В Сибір його!

Катря. Він не винен: така вже йому кара. Любить без душі, серця свого не переборе, божеволіє...

Михайло. О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе...

Катря. Михайле! Ти мені дорікаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, ніж почуть оте слово! Мати Божа, чим же я винна? (Плаче). Що я вчинила? Душу й тіло віддала... (Ридає).

Михайло. Коли віддала по любові, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, — мені твої сльози в печінках сидять!

Катря. В печінках? Більше не будуть: це вже останні, мабуть, з кров'ю ринули! І де вже вони взялися?.. Здається, лились, як той дощ осінній, — і по матері, і по долі своїй щербатій, і по віку своєму молодому... та ще ось кілька крапель видавилось... Більше вже нема: там, мабуть, усе перетліло!

Аннушка (відчиняє вікно й придивляється). З кєм то панич? З Катрею! Єй-богу, Катря Дзвонарівна!

Михайло. Катре! Заспокойся, серце! Ходім звідси: в мене душі нема, щоб хто не здибав... Я тобі розкажу: все владнається, — тільки ходім!

Катря. Боїтесь? Як побачать — сорому завдам!

Михайло. Я не за себе боюсь, а за тебе...

Аннушка. Побіжу сю минуту, одлепортую барині, — пущай полюбуються на рандєву!

Катря. Мені тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро наміряється, то й не стямилася, кинулася мерщій... у саме пекло кинулася б, ніякі муки не спинили б мене!

Михайло (ламає руки). Боже мій! Час біжить... кожна хвилина мордує... От-от застукають...

Катря. Прощайте, більш не буду стояти... достоялась уже, доходилася до краю! В печінках не буду! Гріх тільки вам, Михайле, за мене, ох, який гріх!

Анна Петрівна (бліда, злютована, прожогом біжить до Катрі). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эта шлюха?

Михайло (з розпуки). Мама! Пропало все!!

Анна Петрівна. А! Мерзавка! Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сікається до Катрі).

Катря (закриває руками голову). Ой! Не бийте мене! Не бийте!

Михайло (кидається до матері). Мамо! Не троньте ее, Бога ради! Не оскорбляйте!

Анна Петрівна. Вон!.. Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там?

Михайло (хапає матір за руку). Мамо! Ради Бога, не делайте скандала! Ради всего святого, пощадите меня!

Анна Петрівна. Нет!.. Нет! Такая дерзость!.. Я эту подлячку проучу.

Катря (тільки несамовито тремтить і шепоче). Не бийте мене! Не бийте!!

Белохвостов (показується на рундуці; за ним Іван Андрійович). Боже мой, ma tante¹ все дело испортит! Накрыла их... Скандал!!

Іван Андрійович. Я ж просив, я ж молив її не мішатися! І хто ту впустив?

Анна Петрівна. Эй, люди!

Іван Андрійович. Нюточко! Перестань, Бога ради! Йди звідціль!

Бєлохвостов. Кузина, ради Бога, уйдите! Пожалейте Мишеля... Все дело погубите!

Анна Петрівна. Не могу!.. Убили! Эй, люди!

Михайло. Что же это? Насилие!

Катря (несамовито). Михайле! Рятуйте!!

Михайло (кидається, ламаючи руки, то до матері, то до Бєлохвостова, то до батька). Миколо, спаси! Мамо... Тату!.. Не руште її... Я не знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее — я все сделаю, что вы хотите! Пальцем никто не коснись!.. Я все зроблю... Простите ее!

Анна Петрівна. За нее заступаешься! За мерзавку?

Бєлохвостов. Что вы! Бога ради, уйдите!

Анна Петрівна (скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери, и я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, эту старую сводню! Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!

Катря (несамовито). Матір кличуть? І її катуватимуть? Зводниця, кажуть? (Скидає платок і, мов не при собі, виступає наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обікрали, а тепер привселюдно топчете в болото, як останню падлюку!!! Топчіть! Регочіть з дурної! Плюйте! Кличте всіх!! Мамо! Йди сюди! Дивися, любуй, на яку публіку поставили твою дочку єдину!!

Михайло (кидається до Катрі). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня!

Анна Петрівна. Какая смелость! Позор, позор!! Уведите ее! Завтра едем отсюда.

Бєлохвостов (набік). Mais elle est charmante!²

Харлампій. Що ж з нею возжатися? Косу відрізати, та й годі!

Катря (божевільно обводить очима всіх, кинулася від Харлампія до Михайла). Ріжте косу! (Рве кісник, і розпущена коса хвилями спадає на плечі). Тобі її різати, Михайле! Ріж! Чого ж зупинилися? Катуйте! Розшарпали серце — добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчіть ногами; давіть і дитину від вашого сина!

Анна Петрівна. Ай!! (Зомліла).

Катря. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, — ворушиться... допевнитися хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже, — над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері шкода, та їм легше буде, як я вмру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня — публіка, глум, зневага... краще, краще вмерти!.. Осьде мій рятунок! (Бере пляшечку). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювати у вічі, то казав, що страшна трутизна, — зразу може покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине... Полечу я зозулею до нього, до мого милого, край віконечка сяду, закую-застогну, тугою обійму йому серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його на прощання та й випити... (Думає). А гріх? Свою душу самій загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно... як собаку, в землю закинуть... без хреста, без панахиди... могили навіть не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені й мук таких терпіти, несила! Ой!! (Встає й, хитаючись, знову падає). Гуде як! Чи буря надворі? Чи в мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він, певно він! Я зараз. (Знов устає, падає на лаву, вхопившись за голову). Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?