Михайло Старицький

Талан (скорочено)

Олена Миколаївна. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно!..

Квітка (кидається до кімнати). Я сейчас у нее спрошу.

Олена Миколаївна. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок. Остальное выследим. Только немного нужно хитрости и un tout petit peu de prudence¹.

Квітка (розгублено). У меня голова кружится... Чтобы этакая гнусность? Нет! Это было бы чудовищно! Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите!

Олена Миколаївна (здвигнула плечима). Сумасшедший.

Лучицька. Ай! (Закрила очі).

Квітка (підходить). Марусю!

Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!

Квітка. Чистим душам грім не страшний... Поясни мені, Бога ради, щиро... (Голос тремтить). Від кого цей лист? Тут написано: «Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш...» І так далі... грубо, цинічно!..

Лучицька. Що-о? Я не розумію нічого... А дай!

Квітка (показує уривок). Читай — я не прибавив!

Лучицька (придивляється й сміється). Це ж не до мене лист!

Квітка. У тебе знайшли... Тут нема сміху... тут жах!

Лучицька. Ні, голубе мій, один лиш сміх!.. Знаєш, що це таке? Це моя роль з «Глитая»: це той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.

Квітка. Може... Однако все-таки... странно! Я хорошо не помню... Какое ужасное недоразумение! Я не могу придти в себя!..

Лучицька. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг пре мене так чорно помислити? Антосю, що ж це?

Квітка. Прости! У меня расшатаны нервы... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности!

Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?

Квітка. В земство нема чого й думати: остання стежка закопана!

Лучицька. Чого ж? З якої причини?

Квітка. Одна причина, одна.

Лучицька. Все я?

Квітка. Що ж ти з ними вдієш? І кланятися перестали... Нема просвітку: руки складай і лежи нікчемною колодою, поки не згниєш.

Лучицька. Я? Я тобі світ заступила?

Квітка. Не ти, а панські привереди... А!

Гаша (вибігає). Бариня на минутку зовуть вас... сюда!

Квітка. Сейчас! (Іде за нею).

Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї — то ясно, що зайву личину треба набік!

Квітка (вбігає хутко, скажено). А! Наконец-то комедию разоблачу! (Хапає Лучицьку за руку). С кем это вы изволили любовные переписки вести? (Лучицька тремтить. Пауза). От кого не роли, а любовные письма получаете?

Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!

Квітка (напружено). С кем обниматься изволили?

Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Насилие?

Квітка (несамовито). С кем обнимались?

Лучицька. З Лемішкою... отцом Маринки... Спроси няню...

Квітка. Одна шайка!.. Где бы он взялся здесь?

Лучицька. Проездом... Клянусь Богом!.. Опомнись!..

Квітка. Где письмо? Отдайте его мне!

Лучицька. Вот оно. (Дістає).

Квітка (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки и у сердца хранить!.. А, знаю, от какого мерзавца это письмо!

Лучицька (захиталася і вхопилася за спинку стільця; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего человека...

Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди?

Лучицька (ніби відганяючи образу рукою, а другою — за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!

Квітка (ловить слова в листі). A-а, вот оно: «богорівна», «неспогадана», «верніть мирові дар божий»! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буф, а настоящий герой был за кулисами...

Лучицька (задихаючись). Остановитесь!

Квітка. Туда вас тянет, манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах!.. Что ж, вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить убік). Коня мне!

Лучицька. Ай! Бесчеловечно! Безбожно!.. За что же? За что? (Ридає).

Палажка (підбігає). Що, знов? Що?

Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалася! І за що? Обридла, світ заступила... в тім і винна! (Ламає руки). Дайте мені чогось... щоб я... навіки забулася... Тільки далі від цього місця, далі!

Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!

Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню, беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього — ні рубця... Підводу найміть...

Палажка. Та хай їм усе завалиться! Я зараз!.. Тільки надворі горобина ніч.

Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люди; буря порве все, та хоч серця не займе... Грім відразу вб’є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують!.. Ходім! (Няня її піддержує, вона сливе падає). Боже! (Сповзає з рук няні на коліна). Скінчи мої муки... Над силу кара, над силу!

Палажка (дивиться на Лучицьку, яка спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна; тане вона, як віск!

Маринка. Тане, бабусю, тане! Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала й залилася кров’ю — ледве сюди донесли!