Михайло Старицький

Талан (скорочено)

Палажка. Господи Боже мійї Що вона їм учинила, кого зобідила моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали!

Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали. Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив; того ж таки вечора збожеволів!..

Палажка. Прости йому, Боже, а на душі в нього великий гріх, а надто в тії пані, його матері.

Маринка. Від неї оце одержала листа Маруся.

Палажка. Що ж їй ота пані пише?

Маринка. Прощення просить, і за себе й за сина, кається!..

Палажка. І-і! Вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

Маринка. Де там! І на тім світі не забуде!

Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне на себе зараз: я покладу її на подушці! (Встала).

Maринка. А ви ж це, няню, куди знов?

Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

Палажка. Ні, вже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Лучицьку). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б’ється!.. Спи, моя зіронько, моя стоптана квітко? Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять від лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

Маринка (зачиняє двері, підходить до вікон). Треба одначе фіранки спустити, щоб світ не розбудив Марусі!..

Маринка. Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що увійшов через бокові двері).

Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені зі скриньки свій браслет і сережки, а я додам ланцюжок з годинником, то, може, під заставу роздобуду карбованців із сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... Їй тепер треба грошей!

Маринка (виймає). На, на! Це гаразд ти придумав!..

Жалівницький. Ну, то прощай на часі (Пішов).

Маринка (проводжає). Не забудь же — сьогодні її іменини.

Жалівницький. Пам’ятаю, пам’ятаю!

Лучицька (прокидається). Хто там?

Маринка. То чоловік приходив...

Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала?

Маринка. Цілувала, цілувала!.. Ну, а як же вам?

Лучицька. Лучче, лучче! Певно, пізно? Я дуже заспала.

Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав — чим більше спатимете, тим швидше встанете!..

Лучицька. А він надіється... Я видужаю, правда?

Маринка. Видужаємо, видужаємо і будемо щасливі!.. То ви тоді на тому клятому спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то й по всьому!.. Ось мікстурки випийте!..

Лучицька (п’є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила оте право!

Маринка. І поживемо ще, порадіємо!.. От тільки краще спати! Засніть ще! (Вкриває її).

Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

Маринка (на стук схоплюється. Обнімає батька й хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! (Хористки кивають головами й виходять).

Лемішка (дає гроші). На, дитиночко моя: це я й голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглися!.. Вона все для нас трудилася... віддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на Божих руках!.. (Плаче).

Маринка. Тату мій... Золотий! Який ви! (Утирає очі).

Лемішка. Тільки не кажи їй, — не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка.

Лучицька. Маринко, хто там?

Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

Маринка. Та то я сама...

Лучицька. А мені почулось було...

Маринка. То вві сні, певно! Заспокойтесь, спіть ще!..

Лучицька. А мені й справді щось снилося, чи то сніг, чи свічки!.. (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, то більшою).

Маринка. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь...

Лучицька (обнімає Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

Маринка. А може... Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла.

Лучицька. Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сідає). Яка я щаслива!

Маринка. Тільки не хвилюйтесь: вам і радість і горе — одна вада!

Лучицька (складає руки). Боже! Милосердю й любові Твоїй краю нема!

Маринка. Знов бентежитесь? Ну, й не пущу його!..

Лучицька. Ні, ні! Я буду все робити...

Маринка. Так от і засніть!

Лучицька. Не хочеться, рибонько!.. Я після, після засну!.. Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про нього. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

Маринка. Це якраз по-вашому.

Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала відразу рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила... і впала!..

Маринка. Годі, Бога ради, годі! Вже знову он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!

Лучицька (всміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував!.. Лихі люди підстроїли!.. Але вірю — кохання!

Маринка. Так, вірю, вірю!.. Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.

Лучицька. Не буду більше, не буду!

Маринка. Ось надіньте ладаночку — бабуся принесла.

Лучицька. Де, де? (Цілує й надіває). Так бабуся моя сивесенька вернулася? Де ж моя ненечка?

Маринка. В церкві, зараз прийде: сьогодні ж — вашого янгола! (Обнімає). Всього, всього, найбільше здоров’я!

Лучицька. Правда, а я й забула. Відсунь, серце, фіранки й відчини віконце... а то так темно.

Маринка. Добре. (Піднімає фіранку).

Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене та посади коло вікна: мені так хочеться на Божий світ глянути!

Маринка. А ви не втомитесь?

Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна.

Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию.