Михайло Старицький

Талан (скорочено)

Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться!..

Маринка. Бачите!

Лучицька. Ні, тепер легше!.. То зразу якось у голові загуло!

Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде).

Лучицька. Бачиш, сама йду... О, я швидко видужаю! (Цілує Маринку).

Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підкладу під спину. (Кладе). Добре сидіти?

Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, відчини ще й вікно!

Маринка. Боюся, щоб, бува, вітрець не пройняв!

Лучицька. Ні, надворі тихо. Он бузок весь розвився, а листом ані колихне... Можна!

Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Відчиняє вікно).

Лучицька (дихає коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче. (Розглядає). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналася високо, — пишається! Садочку мій любесенький, так би й полинула... А то хто там?

Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

Лучицька. Нехай квіток...

Маринка. Стійте! Нарвіть квіток!

Лучицька (виглядає). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).

Маринка. Що ви? Бога ради! Кричати проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиняє вікно).

Лучицька. Не буду, більше не буду!

Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зразу покладу!..

Рябкова й Богданиха (вбігають з букетами, з квітами й з початим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку!

Богданиха. Вже сидите? Слава Богу! Дай Боже здоров’я й здоров’я!

Рябкова. І здоров’я, і щастя, і всякого добра! (Цілує Лучицьку в руку).

Лучицька (обнімає їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам’ять, за ласку, за щире бажання. Вже мені далеко краще... Вже сиджу, а швидко ходитиму!.. (Любується квітами, нюхає).

Маринка. Дай Боже! Ану, висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю.

Лучицька. Ах, які квіточки, які милі... Як пахнуть, а надто троянда...

Маринка. Дайте я вам її от сюди приколю.

Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!

Маринка. Нате, нате!

Лучицька. А цей вінок ми закінчимо: поможіть мені. (Починає з Богданихою радісно плести).

Рябкова (осторонь, Маринці). А що, як їй?

Маринка. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще була б надія, а то нема ради! (Витирає очі).

Рябкова. Жалібниця наша, заступниця наша!

Лучицька (підозріло). Про що ви там шепочетесь? Про мене?

Маринка. Ні, то вона мені новини розказує. (Штовхає ліктем). Та аж насмішила до сліз.

Лучицька. Розкажи й мені!

Рябкова. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою — «Прудиусом»; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота! А таки наважилася співати!.. Ну й утяла до гапликів. Музика — одне, а вона — друге... Ні «тпру» ні «но»! А все ще дметься... Аж поки з гальорки не крикнули: «Годі!»

Лучицька. Невже їй трудно? Простий мотив... (Починає наспівувати).

Як поїхав мій миленький до млина, до млива,
А я собі прудиуса найняла, найняла... і т. д.

Маринка (хотіла раніше спинити, та Лучицька очима просила дозволити їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Лучицька (ледве вимовляє). Мікстуру...

Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметеся!.. Так-то ви хочете стрінути вашого любого?

Лучицька. Не буду, не буду! Так хотілося... згадати минуле... і похлинулася! Мовчатиму!

Богданиха. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок зараз буде готовий!..

Богданиха. Ось і віночок готовий. Бачите, який славний? От надінемо. (Надіває). Як вам у ньому любесенько!

Палажка. Сидить уже дитиночка моя! Прибирається? Мати Божа, вчула ти молитву мою!

Лучицька. Ай! (Обнімає няню).

Палажка. Ріднесенька моя, ось проскурка тобі з часточкою за здравіє! Молилася за тебе і в монастирі, і тут!

Безродний (входить з вінком). З новим здоров’ям, з новим щастям, з новими силами! На втіху нам і на красу світові! (Кладе вінок до ніг Лучицької й цілує їй руки).

Лучицька (обнімає). Друже мій! Єдиний мій! (У відповідь на міміку Маринки). Я трішечки, трішечки!..

Безродний. Ми встали вже? Прибираємося! То-то сьогодні й день такий, — не нарадується світ Божий!

Лучицька. Встала. Мені лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обнімає). Єдиний мій!

Безродний. Боже мій! Як я вас... (Утирає очі й відходить, передає Маринці гроші. Мімічна сцена).

Лучицька (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, підведіть!.. З вами пройдуся, мені легше!.. Мені так радісно, мов п’яна!..

Маринка (злякано). Не треба, не треба!

Лучицька. Ні, ні, я пройдусь!

Безродний. Постійте ж!

Маринка. Беріть її під руки.

Лучицька (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилася!.. (Задишка).

Маринка. Лягли б краще... А то все хвилюєтесь та надриваєтесь...

Лучицька. Ні, перемогла вже... О, бачите? Іду, іду, іду!.. Швидко... Сама!