У них іще дочка була,
Дочка хороша Акелина.
Вона лиш тільки розцвіла
І була чари — не дівчина!..
Рум’яна, гарна на лиці,
Хороша, з чорними бровами,
Вона сушила молодців
Своїми ясними очами.
На кого очі навела —
Пропав спокій навіки, амінь!
Та от сама коса найшла
І зачепилася на камінь.
II
Врочисте святонько було
(Здається, було Миколая),
І от до церкви на село
Пішла дівчина молодая!..
Свічок у церкві без ліку,
В попа кадильниця курилась.
І Акелина при боку
Межи дівчатами молилась.
І задивились молодці,
Де та дівчинонька стояла.
А у дівчини на лиці
Згасала краска і згасала!..
І стала біла, як стіна,
Замовкла губа, не молилась,
Іще минута — і вона
Без сил на землю повалилась.
А як поглянула на світ —
І де вона, сама не знає!..
Над нею парубок стоїть
І снігом личко відтирає...
Хороший, гарний, молодий,
Смуглявий, з чорними очима!..
«Скажи мені, ти хто такий?» —
Його спиталася дівчина.
«Як хочеш знати, я Трохим», —
До неї парубок озвався
І з словом сим пропав, як дим,
І більш до неї не являвся.
І встала дівчина, якось
До свого дому повернула.
Но з того часу вся чогось
Вона задуманая була!..
III
Снується тихо ясна ніч,
Спливає місяць над горою,
І тисячі на небі свіч
Палахкотять над головою.
Погасло світло в Лободи,
І все тихенько коло хати.
Лиш на долині, край води,
Чогось дівчиноньку видати.
На камінь сперлася, стоїть,
Вона думу свою гадає,
Не дивиться на білий світ
І сумно-сумно промовляє:
«І ненька спить, і батько спить,
І все заснуло в полуночі!
Но сон миленький не морить
Мої заплаканії очі.
Тяжка на серденьку печаль,
Сльозами личко обмиваю,
Чогось нема, чогось ми жаль...
Чого ж? Чого? Сама не знаю!..
|
