* * *
В цю годину вовчі ноги
Ледь добрались до барлоги,
Та не лізе в лігво вовк,
Бо який із цього толк?
Не приніс вовчиці м’яса,
А вона до нього ласа,
Ще, дивись, штовхне як слід,
Що прогавив їх обід.
Сумно ліг вовк на гілляки
І заскімлив неборака,
Бо ж болів і ніс, і бік —
Ледве кості доволік.
От аби його вовчиця,
Хитрувата чарівниця,
Без гарикання і зла
Хоч би кістку принесла,
Ще й зеленкою змастила
Вовчий хвіст і вовче тіло
Та й сказала б, як колись:
«Любий вовчик, пригорнись».
Та не та тепер вовчиха —
Доріка ведмедем з лиха;
«В нього те, у нього се,
В нього лис гусей пасе,
Їсть він м’ясо кожний ранок,
Їсть пахучий мед з дуплянок,
Їсть і рибу із ставків,
Бо досяг ведмідь чинів...»
Хоч ти й заздрісна у мене,
Все ж приходь, жона, до мене.
* * *
Та спокійно спить вовчиця
На перині у світлиці,
Сниться кендюх їй, балик
І старий роздертий бик,
І гусята, і телята,
І півники, й поросята,
І запасець свіжини —
У вовків і вовчі сни.
От прокинулась вовчиця,
Треба чимсь би поживиться,
Хоч би щось прийшло зі снів,
Хоч би півник залетів.
Та порожньо так в оселі,
Що хоч пір’я їж в постелі,
Бо який закон вовків?
Що хапнув, те все й поїв.
І тому іноді густо,
А іноді зовсім пусто,
Хоч тоді на місяць вий,
Тільки з того толк який?
Враз почувся стогін зверху.
Певне, це баран безверхий
Доживає вік на пні,
З чого б це почать мені?
В барана смачна печінка,
Варта шани й селезінка,
А найкраще — це шашлик,
Вовк її до нього звик.
Тільки де дістать вугілля,
Браги й пива на похмілля,
Щоб дурманився дурман?
Бо у неї муж гурман!
І, радіючи, вовчиця
Закружляла по світлиці,
У люстерко блим і зир,
Та й з нори шугнула в двір.
І відразу остовпіла.
Світку любий, світку милий,
В неї згинув чоловік —
Ліг, як м’ясо на шашлик.
Ось тобі і сподіванки
На шашлик, й на забаганки,
І на різний там дурман —
Умирає вовк від ран.
«Чоловіче мій, дружино,
Та невже мене покинеш?»
«Не покину», — схлипнув вовк,
«Хто ж тебе отак притовк?»
«Притовкли, дружино люба.
Пес Рябко й баран Рахуба.
Барана до тебе ніс,
А Рябко вчепився в ніс.
Здивувалася вовчиця,
Рудоброва молодиця:
«Світ такого не видав,
Щоб вовка баран здолав».
«Та він був із псом напару.
Але їм ще буде кара.
Ти щось, жінко, їсти дай, —
Так охляв, що не питай».
«Чоловіче мій, дружино,
Нема в хаті ні шерстини.
До ведмедя я мотнусь —
Чимсь у нього розживусь».
Вовка всього покривило:
«Не ходи ти до бурмила,
Нам з тобою не з ноги
Знов залазити в борги.
М’яко вміє він послати,
Гарно буде частувати,
А вже потім за процент
Пограбує нас ущент».
«Ти безклепкий, чоловіче,
Ти добра собі не зичиш.
От повір мені — не здря
Я мотнусь до владаря,
Ще з високого порога
Упаду ведмедю в ноги,
Далі річ піде така:
Як позбавитись Рябка».
Це сказала — і в світлицю:
Треба ж взутись в ногавиці,
Шубку кинуть на плече,
Хоч надворі і пече.
Десь з годину господиня
Ворушила все у скрині,
І зітхнула: муж-нероб
Не старавсь на гардероб.
Далі мордочку умила,
Два рум’янці начепила,
Вії, брови підвела
Й до ведмедя помела.
От уже і хату видно,
Де ведмідь живе самітно.
Ще з вікна владар лісів
Гостю бажану уздрів.
«Бач, як чеше позичати
Щось на з’їжу чи на шати.
Видко, добре вже пече, —
Сам собі ведмідь рече. —
Що ж, приходь, зустріну гоже,
Почастую всім, чим зможу,
А процент злуплю такий,
Що кум-вовк продасть і кий».
Та й метнувся в закапелки
По ножі і по виделки,
Далі витягнув м’ясця
І налив у жбан пивця.
Як ввійшла вовчиця в хату,
Стала плакати й ридати.
Владареві на поділ
Сльози й туш течуть навпіл.
|
