Поля до сонця пнуть зелені пальці —
а я ж на них по-своєму дивлюсь.
Гойдаються березові хрустальці —
а я ж того гойдання аж боюсь.
Бо все мені стоять перед очима
повішені. І ті, яких на хрест
живцем прибили. Сила нескорима
в їх пальцях скрючених! Протест, протест!
Уста розкрив тюльпан. Мене ж мов дротом
гарячим прошива! Бо й не сказать:
а скільки ж там з розкритим ротом
в землі завмерлим криком ще кричать!
Кричать вони: до помсти над фашистом!
Кричать, де Буг, де Рось, Дніпро й Десна...
Новим, новим наповнюється змістом
для мене сьогорічная весна.
Вона ж бо, одірвавшись од турбацій,
сама до мене словом промовля:
боїшся ти гойдань беріз, акацій,
а ти бери все просто, як земля.
Лиш те на ній од смерті виживає,
що має силу жизняну в собі.
Ти не дивись на жертви, що земля приймає, —
дивись на покоління в боротьбі!
Дивись на весь народ, його моральність,
на його серце — серце, віщий птах,
на героїчную відповідальність
за всіх пригноблених, що по світах.
Хіба не бачиш ти ознаки слави
народу нашого? Нащо журба,
коли ось чехи, греки, югослави —
почули голос наш! Нова доба!
Нова доба з новим сонцеворотом!
Тевтонство — виведем, як той лишай!
Ну що ж, в землі кричать з одкритим ротом,
а ти, поете, — духа не вгашай!
|
