І з оболонками1 вікно
В садочок літом одчинялось,
І хата, бачите, була
За тином, сотникова хата.
А сотник був собі багатий,
То в його, знаєте, росло
На Божій харчі за дитину
Чиєсь байстря. А може, й так
Узяв собі старий козак
Чию сирітку за дитину
Та й доглядає в затишку,
Як квіточку, чужу дочку.
А сина (сотник був жонатий,
Та жінка вмерла), сина дав
У бурсу в Київ обучатись,
А сам Настусю піджидав,
Таки годованку, щоб з нею
Собі зробитися ріднею.
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось старому
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нікому,
То ще й не радився ні з ким.
А тілько сам собі гадає...
А жіночки... лихий їх знає!
Уже сміялися над ним!
Вони цю страву носом чують.
. . . . . . . . . . . . .
Сидить сотник на причілку
Та думку гадає,
А Настуся по садочку
Пташкою літає.
То посидить коло його,
Руку поцілує,
То усами страшенними
Сивими пустує, —
Ну, звичайне, як дитина
Пестує старого.
А старому не до того,
Іншого якогось,
Гріховного пестування
Старе тіло просить!..
І пальцями старий сотник
Настусині коси,
Мов дві гадини великі,
Докупи сплітає,
То розплете та круг шиї
Тричі обмотає!..
А вона, моя голубка,
Нічого не знає.
Мов кошеня на припічку
З старим котом грає...
С[отник]
Та одчепись, божевільна.
Дивись лишень, коси,
Мов русалка, розтріпала...
А чому ти й досі
Ніколи не вплетеш кісники
Оті, що тітка привезла?..
Н[астуся]
Якби пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,
Заквітчала б барвінком коси...
С[отник]
Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька, де б же ти взяла
Того барвінку заквітчатись?
Н[астуся]
А коло тину! Там такий
Поріс зелений, та хрещатий,
Та синій! Синій-голубий
Зацвів...
С[отник]
Не будеш дівувати!
Н[астуся]
А що ж, умру хіба?
С[отник]
Ба ні,
А снилось восени мені,
Тойді, як щепи ми щепили...
Як приймуться... мені приснилось,
Як приймуться, то восени
Ти вийдеш заміж.
Н[астуся]
Схаменись!!
І щепи ваші поламаю...
С[отник]
І як барвінок зацвіте...
|
