|
|
Та не вдарить... А я таки
У Київ з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночі помандрую.
А відьма злякає?!
Ні, не зляка. (Загляда знову.)
Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину і бриль бере,
Прощай, моє любе,
Моє серце!.. Увечері?..
За царину?.. Буду!
Ранше буду! Ось на, лови!
(Кидає через тин цвіток.)
Чуєш! Дожидайся ж!
|
Виходить с[отник]. Н[астуся] співає.
«Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не піду, не сподівайся».
С[отник]
А їй байдуже! мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю! Чом же ти не плачеш?
Аджеж Петруся вже немає.
Н[астуся]
Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль...
С[отник]
Мені байдуже.
Н[астуся]
А мені
Ще байдужіше, він не мій.
А я вже заповіді знаю
Усі до одної!
С[отник]
Усі?
Н[астуся]
Нехай хоч зараз сповідає
Отець Хома ваш голосний!
С[отник]
А повінчаємось в неділю?
Н[астуся]
Авжеж! Так ми ще не говіли;
Як одговіємось — тойді.
С[отник]
(цілує її)
Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягідко!..
(Танцює і пригово[рює].)
«У горох
Вчотирьох
Уночі ходила.
Уночі
Ходячи,
Намисто згубила».
|
Н[астуся]
Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидче до отця Хоми та порадилися, от що!
С[отник]
Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечерю.
(Цілує її і йде).
Н[астуся]
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь,
У намисто уберуся,
Доганятиму Петруся.
|
Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, — може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.
(Квітчається і співає).
«Ой піду я не берегом-лугом,
Зострінуся з несуженим другом.
Здоров, здоров, несужений друже!
Любилися ми з тобою дуже.
Любилися, та не побралися,
Тілько жалю серцю набралися».
|
Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.
(Виходить.)
|
|
