С[отник]
(сам)
І дарував же мені Бог
Таке дитя, такого сина!
I богослов уже. Причина,
Причина мудрая. (Задумується.) Чого?
Чого я думаю? У попи,
А як не схоче, то на Січ.
І там не згине вражий хлопець.
Іти лиш в хату... От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він, гуляючи, навчив
Настусю заповідь, щоб знову
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повінчає
Отець Хома... Піти сказать,
А то забуду...
(Іде в хату.)
Жить би, жить, хвалити Бога,
Кохатися в дітях,
Так же ні, самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такій дитині!
Схаменися, не женися,
І вона загине,
І сам сивим посмішищем
Будеш в своїй хаті,
Будеш сам оте весілля
Повік проклинати,
Будеш плакать, і нікому
Ті сльози старечі
Буде втерти, не женися!
І гич не до речі!
Дивися: рай кругом тебе,
І діти, як квіти,
За що ж ти їх, молоденькі,
Думаєш убити?
Ні, старий мій чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у садочок
Вийшли погуляти.
Удвох собі похожають,
Мов ті голуб'ята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивітеся:
Там коло тополі,
Стали собі та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на Бога,
Як вони одно на друге.
І Петрусь питає:
П[етро]
Чом же ти оце, Настусю,
Справді не читаєш?
|
