Сонний місяць, мов в колисці,
в синій вишині.
І по рейках простяглися
станції огні.
Наші очі — в неба чаші.
Хто ми й відкіля?
«Подивись, усе це наше:
і гаї, й поля...»
Гарно як, неначе вранці!
Я тепер — селькор.
І, здається, кров повстанців
лине аж до зор...
І, здається, йдуть рядами
хлопці мимо нас...
Тяжко гупають над нами
кроки раз у раз...
Тих, що вмерли біля станції,
коли день одгув...
Ой у дні, в ті дні повстанцем,
як вони, я був!
...Офіцерів крики — тонко...
кроки... зброя... сніг...
Ми стріляли й в ополонку
опускали їх.
Як забуть їх бліді руки
й очі ті німі,
де шуміли верби глухо
вітами у тьмі?
Ой ряди, од снігу сині,
і огні заграв!..
Офіцер своїй дружині
перстень передав.
Він сказав: «Пождіть хвилинку,
я шинель зніму».
І навів я карабінку
прямо в лоб йому...
Тільки крик: «За Україну!»
Тільки сніг і кров...
Але я його дружини
й досі не знайшов.
II
Лине поле снігом талим.
Зорі — як ножі.
Чом мені вона сказала:
«Перстень!? Покажи...»
На снігу, на тіні — блики,
наче я — нічий...
Стало холодно і тихо
на душі моїй.
Кров — у щоки, кров — у скроні...
сніг... і тіні лав...
На простягнену долоню
перстень я поклав...
Я мовчу, дивлюсь... «А може!?»
Серце — в горло, в бік...
Що таке?.. «Ой Боже, Боже!..
Це ж мій чоловік!..
Видно, Богові замало
горя і молінь...»
|
