|
|
Захиталась і упала
на снігу, як тінь...
Що подумать, що сказати!..
Розгубився я...
О любов моя проклята,
вчителько моя!..
В небі зоряні хорали,
вітер їх несе...
Відкілясь гроза примчала
і розбила все.
Серце б'ється тоскно, глухо,
та немає сліз.
Взяв я вчительку на руки
і в село поніс.
Ось сельбуд. Вікно іскриться.
Двері. Світло. Клас.
Я ридаю. Юні лиця
оточили нас.
За вікном — туман і зорі,
мертво світить сніг.
Та нема огнів у зорі
од очей моїх.
Наче хвилями озера
з хмарками в бою...
Розстріляв я офіцера
і любов свою.
III
Тихо гроб юрбою лине,
а за гробом — я.
В нім лежить моя дружина,
вчителька моя.
Ой синіють неба шати,
а під ними — крок,
із вінками йдуть дівчата
й хлопці без шапок.
Спів до неба тужно лине,
мов ідем на бій...
Положив я в домовину
перстень золотий...
. . . . . . . . . . . . .
Більше Наля не пригорне,
ой не квітне сміх!..
Я ходжу стрункий і чорний
по шляхах моїх.
Тишина. Ну, хто зі мною?..
Тільки біла путь...
Тільки спомини юрбою
на снігу встають.
Кров — у щоки, кров — у скроні,
знову, знов як стій:
на заплаканій долоні
перстень золотий...
А над ним обличчя любе,
в ньому жаль і гнів...
І шепочуть мертві губи:
«Ти його убив...»
|
|
|
