Архип Тесленко

Хуторяночка

Перед тройцею з нашого села йшли баби говіть у Київ. До їх пристали я і там парубок Дмитренків — Василем звуть. Ну, йдемо день, ідемо другий... сонце було вже... так як у снідання. Зупиниться б, так, як на те, сонце припіка, а ні вітру, ні холодку... шлях та рілля. Попойшли ще трохи. Аж ось починається жито, добре жито, далі долина, широка така. По підгір'ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі й видно. Вище трохи — млин. В долині — луки, трава по пояс, а квіток... так і рябіють, метелики так і майорять. Посередині — рудочка, верби, очерет поріс, осока. А далі туди — і по підгір'ю, і по долині гай і гай пішов, як стіна. Та перепелки, та жайворонки... щебетнява така... та бджоли. Понад шляхом теж пішли верби. Під вербами колодязь.

Тут ми й зупинились. Посідали — давай снідать. Снідаємо й дивимось, любуємось місцем: от де, кажемо, життя людім.

Коли це на луці де взялась дівчина... квітки рве, паха і на нас так позира, так позира.

Ось баба Пріська:

— Та й пить же, матінко, — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерця нам!

Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе. Баба й каже:

— От спасибі, доню, дай же я витягну.

А вона:

— Я сама, я сама... я за людьми так скучила...

Взяла ключ, тягне. І така — боса, в керсетині в латаній, в платочку в старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі, худенька...

Витягла й підносить, і так покірливо:

— Здорові пийте.

— Спасибі, доню, дай боже здоров'ячка тобі! — дякує баба, а далі: — Як же тебе звуть, доню?

— Марина.

— Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловічка доброго.

А баба Омельчиха:

— То ще поки пошле, а то ось і є він, — та й моргнула на Василя, — ось ми, каже, за хлопця за цього й візьмем її.

Дівчина почервоніла-почервоніла та й очі в землю.

А Василь:

— У неї, мабуть, є й без мене... А є ж... хлопець?

Дівчина нічого. Потім так тихенько:

— Не-ма... — та спідлоба зирк-зирк на Василя.

А баба Мудрачка: