Архип Тесленко

Хуторяночка

— Хм, які ж вони... — каже баба Яковиха.

А дівчина так жалібно:

— І яешеньки... не схотіли...

— Хм, — та й знов про своє.

А дівчина:

— Підождіть же, що далі було. Поїхали... Де б і ділась я... сумую... Як ось приїжджа прикажчик Селезньова. А Селезньов — пан такий, тисячу десятин арендує тут у другого пана. Оце все аренда його — й гаї, й луки. Онде й живе він, Селезньов той.

Дівчина показала рукою на другий бік шляху. Там, далеченько, видно було якусь озію цеглову, клуні, ожереди...

— Так приїжджа прикажчик, наймає у тютюн мене, дає тридцять п'ять до пущення до пилипівчаного. Я аж зраділа ціні такій... «Год служила, — думаю, — та рублем тільки й більше, а це ж...» Согласилась. «Оце ж, — думаю, — получу — коровку куплю, овечку... отоді!.. побачать!..» А ту десяточку з скрині, та мати просять: «Дай же хоч п'ятеричку... он і братик голий, і се й те...» А я: «Е, ні вже...» Та повернулась, та кожушанку справила другу... Так уже ж кожушанка хоч!.. там така! — Дівчина аж повеселішала. — Там така... сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена... Та до кожушанки та й спідницю ще... Ну, й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими... — Осміхнулась та аж язичок показала.

— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то що. А пан, — звісно, пузатий та в'язи товсті — прийде, та тут: «скорій, скорій», а там: щип-щип мене або: ляп-ляп долонею. А мені так гарно ото — як же? пан, та шуткує. Як ось він до того, що... «Поступай за горничну до мене, там ти так і так... як баришня будеш». «Господи, — думаю, — як же це воно: в кохті буду, в спідниці в довгій, чисте лице в мене буде... Невже це й я, як баришня, буду? Господи! як же воно, як баришнею буть? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!» Та так мені — так би й поцілувала пана... який же він добрий, думаю... Поступила на... на благовіщення ... — сказала та й удавилась, а в очіх так і заблищали сльози, а далі:

— Поступила... аж воно... не те. Як не видно нікого, то він: «Я тобі й того куплю, й на те наберу», та й, та й... Господи, аж здумать соромно... А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: «Цур йому, одійди од його». Так я й... подякувала йому. Він нічого, тільки: «Пам'ятай же!» — каже... Коли якраз! Через тиждень, чи що, чоловік бомажку приносить: «На суд, — каже, — на післязавтрього в волость». «Що це, об чім це?» — млієм з матір'ю. Діждала й післязавтрього того, пішла... та так мені страшно там, усе таке страшне... Мене й питають: «Ти покинула в пана?» Я — що тут? — «покинула», — кажу та трушусь уся, трушусь... Як ось і читають мені: заплати ж, мов, 25 рублів... Селезньову... за те... — та й скривилась.

— Кричали ж ми, кричали з матір'ю — нічого... оддавать треба, знов... у найми.

— Еге, пора рушать... — позіхнув хтось.

Почали влаштовуваться.

— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило, так остило служить...— Помовчала, та й знов:

— Ну що остило ж... — Потім так стиха:

— Поки... не наймалась, то... — та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі:

— Якби... то й Парася б оддала... панові.

Їй ніхто нічого. Вона тоді:

— У мене й кожушанка є... гарна... Сивеньким покрита... та аж дві.

Василь осміхнувся. Потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив.

А в неї сльози блищать...

Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне:

— Як без худоби, то й... марній так... Боже мій!.. Де ж мені... взять її?

Так як через тиждень ми вп'ять прибули до хутірця до цього — з Києва йшли. Посідали вп'ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві:

— Ходім до хати, ще, мов, відерця попросимо. — Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж... бабуся сама, лежить, стогне на полу.

— Дайте відерця.

А бабуся:

— Піди найди, Миколко.

Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті в якомусь.

Я й кажу:

— А де ж це... помічниця ваша?

Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі:

— А ви хіба знали її?

— Еге.

— Ну так... нема ж... — та й захлипала: — Заміж, заміж оддала.

— Та як, та що? — питаємо.

А вона:

— Та так: приїхали: «Гроші давай панові!» — «Нема». Так вони одежу... писать давай... А вона ж, бідненька: «Рятуйте, рятуйте... о придане ж моє, придане!.. о кожушанка сивенька!.. спідничка голубенька!» Билась-билась, та аж... у рудці опин...нилась.

Баба припала лицем до подушки та як заголосить:

— О моя ж дитино-о, та моя й дочечко-о... та коли ж і сподіваться тебе... та з яким же ти зятем і прийдеш до мене?

Ми вийшли. Хлопчик указав могилу. Пішли ми... дивимось... Квітки кругом, вишеньки... сонечко сяє, птички щебечуть, соловейко... А дівчина... не позирає вже спідлоба.

Спокійного сну вам, карі оченята!..