Архип Тесленко

Хуторяночка

— Що то ті літа молоді!.. свого требують, — подивилась на керсетину дівчини, на хату, що й сіней нема, та: — хоч... і вбожество.

У дівчини й вуха почервоніли. Позирнула на латки на свої, та аж руками повела по їх, наче затулить хотіла. Баба Яковиха й каже:

— Нічого, правдонько, убожество — не опорок. Балощі, лінощі... ото опорок.

Дівчина так і ожила:

— А я... куди!.. Я з тринадцяти літ у найми пішла... зараз же, як батько вмерли... Як же?.. В матері окрім мене ще зосталось тройко: Настуся, царство небесне, вмерла торік, Парася й Миколка... і всі такі манісінькі, тільки я ото... Так мати мерщій до хазяїна мене, в село в одно. Та вже раді-раді, як получу карбованця якого та їм дам. «Не знаю, — кажуть було, — куди й повернути його вперед: чи на соломку, чи на папку...» Так ото так мені ліниться та балуваться було!.. Та як не є в наймах, а я шість год без виходу прослужила в хазяїна в того, та ще й на сьомий хотів: «Ти, — каже, — й покірлива, ти й роботяща...» Так я найнялась, щоб додому ближче, до другого — у хутір в один, та тільки це сю зиму й розщиталась, а то й у цього без виходу чотири прослужила...

Та й осміхнулась, та так і обвела очима всіх: чи не здивується, мов, хто, чи не похвалить. Ніхто нічого їй. Тільки баба Пріська:

— А то як ведеться, доню! — а далі: — Ох, матінко, як же й плечі щемлять... така важка котомка.

А баба Яковиха:

— А мені, серденько, так паляниці намулили спину, так намулили...

Та й пішли: то чия котомка важча, то на скільки харчів хватить у котрої, то як котра з дому виряджалась...

А дівчина:

— Так я аж десять год прослужила... Тепер знаю вже й на полі, й скрізь... й орю було, й воли пасу... — Та й поглянула на Василя. Василь нічого. Взяв постольці лагодить. Вона помовчала, та вп'ять:

— Знаю вже... бувало й... плуг сама лагоджу, — та й знов поглянула на Василя. Він знов нічого. Вона на бабів — і баби нічого — про своє не перестають. Вона дивилась-дивилась, а далі одвернулась та давай сльози втирати. Утира й сама собі: «Візьмете... за хлопця за цього, як і обзиваться не хочете... Взяли вже... одні так... взяли раз», — та й заплакала.

— Та чого то ти, серденько? — обізвалась баба Омельчиха. Дівчина нічого.

— Та це ти й розсердилась, серденько?

А вона:

— Взяли вже.

— Та що, та й як узяли?

— Та так... тут як розказать...

— Ану ж, ну, правдонько моя, сядь та й розкажи.

Дівчина сіла, втерлась і так жалібно:

— Отож, не через що й... розщиталась я. На різдво сю зиму хазяїн до дівчат пустив мене... там, коло його. Я така рада. У квітки вбралась, у намисто, кожушанку наділа, стьожки почепила — пішла. Дівчата були на досвітках саме, і саме одна одній то квітки поправляли, то платки шовкові. Та такі веселі. Ось одна й каже: «Ану, котру сі мнясниці заміж оддамо». А друга: «Тебе, мабуть, бо недаром запитували в пилипівку». А та їй: «А тебе й сватали перед пилипівкою» — та «хі-хі» обидві. Я й думаю: «Бач, їх і сватають уже, а ще ж вони й молоді які... — а їм так... год по вісімнадцять, — а як я ось, — думаю... — Мені вже... двадцять третій!.. а я й... не дівувала ще...» Та вже так жалко стало мені, що й не знаю. Вони ж похихотіли та колядувать давай, а я одвернулась та сльози втираю. Заколядували у досвітчаної матері, пішли й у другі хати, а я... сльози душать, що б і робила, та аж до матері. Увійшла, поздоровкалась, сіла кінець столу, та й... не знаю, що казать, мовчу. Мати зсунулись з печі, дивляться на мене, осміхаються: «Таки й у мене, — кажуть, — нівроку дочечка... і вбралась гарненько, і сама доладненька». Як ножем у серце дали мені. «Доладненька... — кажу. — Нащо мені доладність та, як другі он... старостів сподіваються, а ви мене в наймах душите й досі!.. Коли вже я у вас сподіваться буду, коли вже я перестану служить?..» А й сама ж знаю: хіба ж вони винні, що треба служить?.. Так... з досади. Та схилилась на стіл та вже плачу-плачу. Мати й собі в сльози: «Моя й голубочко, моє й серденько, хіба ж я тобі лиха бажаю... я й сама вже давно думаю про це, так що ж...» А далі: «Ну, не плач, серденько, не плач... що бог уже дасть — добудеш году, то хоч і розщитаєшся... мо’, й справді, дасть бо’, дома швидше трапляться люди». Я аж з місця схопилась, обняла матір і поцілувала, так уже мені радісно стало. А год випадав мені після водохреща так... через тиждень. Як я дожидала його — господи! Роблю було що, то не знаю й що, про розщот тільки й думаю. Раз несу їсти свиням, а там... радію-радію: «Ось-ось уже не буду носить, не буду служить... як воно, — думаю, — тоді буде?.. як воно, як ото людина не служить?» — думаю, та й несу помийницю не в саж, а в курник... Діждала строку, підбігаю до хазяїна: «Тепер, — кажу, — спасибі богу та й вам!» І розщитувать не хотів він мене... та й розщитав-таки: оддав три карбованці, що ще не взяті були, та й подякував ще: «Спасибі ж тобі, — каже, — що служила вірно та чесно».

Прибігаю додому та вже радію-радію: «Мамусю, мамусю, я вже не наймичка!» Та за троячку за ту, ще й до скрині побігла, там сім рублів було — наскладала: коли по п'ятачку, коли по гривеничку, що не оддам було матері — вхопила й ті сім рублів, ношусь, лічу... от, думаю... аби люди трапились — буде за що свадьбу одбуть: оце мнясця буде купить, це хлібця, це горілочки... — буде. Та мати клопочуться: й того нема, й того нема, та й Парасю найняли вже, а я... байдуже. Шию на полу, та тільки застугонить що на дворі, так і дивлюсь у вікно, чи не їдуть... Та молю вже, молю бога: «Господи, — думаю, — пошли...» Аж ось дивлюсь — їдуть, їдуть одного дня... та прямо до нас... Господи!.. аж душно стало. Схопилась. Керсетину на себе, запинаюсь — чепурюсь, не знаю й як уже. Мати на печі лежали — у боку кололо — я до їх: «Мамусю, мамусю, їдуть!» Вони сторчголов з печі... стіл застилають, прибирають на лаві... Коли це одчиняються-одчиняються двері... Боже! Сідаю та трушусь-трушусь... Позирнула раз, другий... Молодий таким уже гарним здався, що й не знаю. Усики чорненькі, сам червоний, кожух розхристаний: чумарку видно і пояс червоний видно. Посідали. Про се, про те балакають і на мене дивляться, а я вже... Господи!.. не знаю, куди глянуть, як той рот стулить, де ті руки діть, мну шитво, а серце одно: тьох-тьох... Коли це молодий: «Еге, душно в хаті... піти б у сіни ще». Мати кив на мене: вийди, мов. Я вступила в черевички, вийшла. Він за мною. Поставали в куточку. Він зараз сії-тії: чи є в хуторі хлопці, чи є досвітки. Я тут кажу, а там радію-радію: «Це вже я хазяйкою буду, жінкою буду — господи!.. як же це воно? Та тільки що не засміюсь. Аж ось він кашлянув і пита: «А ти вже наготовилась заміж?» — «Уже», — кажу. «А що ж є в тебе?» — «Одежа є, кажу: кожушанка, юпка суконна, дві легких, скриня є...» — «А ще що?» — пита. Мені в виски так і вдарило. «Що ж іще?» — кажу. А він: «А я чув, що ти служила все це, так уже ж заслужила, думаю?» — «Так я ж, — кажу, — так і так — не тільки на себе служила». Він тоді: «Хм... мало, зовсім мало приданого» — та й посунув у хату. Там мати... яєчка б'ють їм, а вони... за шапки... поїхали...