Архип Тесленко

Школяр

Прокіп так дивиться на його. А мати:

— Який!.. А ще ж це тільки другу зиму в школі він.

Прокіп:

— Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семінарію в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.

А Миколка:

— Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!

— Боже мій, хіба ж я ворог дитині своїй!.. спроможусь, боже мій!

Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...

— Тату... я, я до вчителя піду.

— Чого?

— Хи-хи... хочеться.

Надів подаровані чоботи, за шапку й гайда.

Увійшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:

— А що, Миколко?

Миколка: «Хе-хе!»

— Що таке?

— Батько... в школу... у хторокласну... мене.

— Гаразд. Іди ж сюди! — За руку його та до себе в світлицю.

Увійшов Миколка і дивиться, так дивиться скрізь.

— А що ти? — вчитель до його.

— Ну й... ну й гарно в вас!

В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою. На столі лампа горіла в голубій будці; блищав самовар. По долу стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною. На вікнах квітки... на стінах картини.

— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.

— В гарному! — осміхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...

— І я... А як же... як воно, як жить у такому?

— Учись — побачиш... Сідай лиш, чаю вип'єш.

Учитель налив йому, сахару вкинув дві грудочки.

— Сідай! — Миколка сів на краєчку на стільчику, дивиться на стакан та так осміхається.

— Хм-хм... так це... це мені пить?

— Тобі ж, тобі... бери ложечку, мішай!

— Хм-хм... як же воно?

— Бери он і булку.

Бере, осміхається, присьорбує...

Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, і як загра-загра...

Миколка:

— Ну й, ну й... — та й устав.

— Що? — учитель до його.

— Н... не знаю... гарно... Я б день і ніч грав...

— Учись — гратимеш.

— Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... — глянув навкруги, — ну й життя гарне!..

На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє двері, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щічки кругленькі...

— Миколка, це ти?

— Я... — та скривився-скривився.

— Як це ти, що це?..

— Та... та... їсти нічого, топить нічим, удягтися...

— Бідненький!..

— А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні... ноги крутить...

— Так ти це...

— Були до хазяїна... найняли... так я... не здужаю... аж захворів був... Так мене в поводаторі це...

Двері в світлицю одхилені були... Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...