Архип Тесленко

Любов до ближнього

Я повів його у N-ський. Підходимо. Золоті верхи так і сяють, та будівля усе така величезна.

— О, — каже парубок, — який же й монастир багатющий!

Скинув шапку, перехрестився — став.

— Господи, — каже, — пошли, щоб запомогли мені тут!

Далі розчесав чуб свій рукою, — кучерявий такий, — і ми увійшли в церкву.

В церкві людей чимало було. Неділя була. Свічки скрізь горіли, лампадки мигтіли. Золото так і палало. Стовпці, вирізки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшці — так і сяло все. Читалась євангелія саме. Диякон читав. Так гарно читав: «Не беріть, — каже, — ні золота, ні сребра, не печіться, — каже, — ні...» — от і не скажу я так. Там так гарно читав.

Парубок так і впав на коліна, молиться. Молитви так уже вишіптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:

— Ходім же в странню.

— Е, ні, — каже, — хай кінчається служба божа.

Служба божа довгенько кінчалась. Не знаю, як уже він терпів з тією ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.

Послухав проповіді. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потім і каже:

— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж ті люди? А то, — каже, — невірующі усякі, як от соціалісти. Ці шибеники, — каже, — зовсім забули бога, церкву святу, заблудились і йдуть гріховною дорогою. Під приводом волі вони встановляють своє право на світі. Вони убивають людей, граблять, однімають у їх... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однімать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!

Чернець передихнув, подививсь по церкві. А товариш мій:

— Бач, — каже, — як у монастирі!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!

Перехрестивсь, та аж осміхнувсь.

Чернець далі вів:

— Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбійники вони, душогуби! Вони хотять і віру зламать, церкви знищить, монастирі... Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.

Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.

Був молебень «о покарании».

Вийшли з церкви. Їсти нам хочеться, — аж животи позатягало.

Парубок і каже:

— Теперь і в странню ходім. Мо’... пообідать дадуть.

Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа ніс жареного.

— Батюшко, — каже, — де тут страння?

Батюшка так бликнув на нас:

— Нащо, — каже, — вам страння? — та й подавсь.

— Заперта страння. Хіба аж на ніч одіпруть, — мовила баба якась.

— Заперта? — здивувавсь парубок.

— Еге! Богомольців мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лізли, як померзнуть.

— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорні нахмурив.

— Та це й посидіть нігде? — питаю я.

— Ідіть, як хочете, — каже баба, — в чайню, в монастирську ж таки.

— А ходім! — звернувся до мене парубок швидко.

Баба показала нам. Минули ми одну озію, минули другу, третю. Увійшли в чайню. Там уже сиділо декільки странників — чаювали. На стіні «Страшний суд» висів, далі — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грішники, прочитали: «Приидите ко мне вси труждающиися и обремененныи...» — у Спасителя. Шукаємо, де б сісти. Ось зустрічає чернець нас у попереднику, насупив брови та:

— Вам що? — каже.

— Та нам... ноги потомлені, — кажу.

— У нас не посиденьки, — каже, — ідіть собі.

— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчісував патли.

Парубок тільки луп-луп очима. А я почервонів-почервонів, чую, та що вже йому, думаю, сказати...

— Так... так давайте чаю, — кажу.

— На двох? — питає.

— А скільки ж се, — кажу, — стоїть на двох?

— Дванадцять копійок на двох, по шість на одного, — одказує.

«І-і, ти лихо, — думаю. — Оце вскочили!» У того ж ні копійки, а в мене гривеник тільки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.

Чернець у попереднику:

— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?

— Та давайте й на д... на одного, — кажу.

Подали мені чашку без вуха та без вінець, чайник без вуха. Оддав я шість копійок, сів, п'ю. А в животі тільки гур-гур: вола б із'їв. Товариш мій стоїть, дивиться.

— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.

— Ні...

— Ну то вбирайсь!

— Та я... хоч би нога... нога ось, — показує на ногу.

— Убирайсь, тобі сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.

Парубок мій побілів-побілів, далі так важко задихав, повернувсь і вийшов.