Архип Тесленко

Любов до ближнього

Я [не] домучив другої чашки й собі вибіг. Парубок під одвірком сидить, голову повісив. Я за руку його:

— Іди, — кажу, — чай пий, зостався. — Одчиняю двері. — Сідай, — кажу, — йди.

— Куди «сідай»? — чернець мені.

— До чаю, — кажу.

— Як-то до чаю, а гроші?

— Це ж заплачений, — кажу.

— Е, вас, — каже, — багато буде таких! Місце, посуда, — дві копійки давай!

Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, іде, ні слова мені.

— Куди ж це ти підеш? — питаю.

Він якось важко-важко:

— Та... не знаю...

Повів я його на Сінний майдан, у народну чайню. Посиділи трохи — поліцейський вигнав нас укупі з другими босяками: щоб не сиділи, каже, даром. Ми померзли, — знов увійшли. Трохи згодом поліцейський знов витурив нас. Ми знов увійшли... І знов, і знов.

Діждали вечора. Купив я булки хунт. Собі одломив шматок, а то йому даю.

— Спасибі, не хочу, — каже.

— Та на! Ти ж і чаю не пив, — кажу.

— Н...не хочу. — Та так і не взяв.

Я підійшов під крамницю, повечеряв добре.

— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.

— Н... не знаю, — одказує він.

Я й думаю: «А й справді, куди йти? Туди б, де ночували ото, — раніш треба було б іти. Місця вже позаймані, мабуть. Електричество горить уже скрізь. Куди б же його?.. Хіба, хіба... Ні!»

— Знаєш що? — кажу. — Ходім... ходім у странню, туди ж таки, в монастир. — Він нічого мені. Я рушив, він за мною.

Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотні. Той каже: «Я говіть забивсь», той: «Я на суд і богу помолиться», а той: «А я до дохторів до главних і говіть, як бог поможе». Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї, — глибоченько треба спускаться, — сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увіходить чернець з дзвонком, дзвонить і держить капшучок у руці.

— За нічліг, — каже, — шукайте зараз! — Суворий такий.

Підводяться, риються, укидають йому. Укинув і я копійку, що од булки зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:

— Ану, за нічліг.

Він підвівся і нічого йому, у землю дивиться.

— За нічліг! — крикнув чернець.

Він нічого.

— Та в його нема, — кажу.

Чернець як визвіриться:

— Так чого ж заліз сюди? Геть! — та на двері й показує йому.

Парубок ні слова, бере ганчір'я, іде.

Як ось дідок один:

— Та батюшко, — каже, — куди ж ви його? Холодно, ніч. Стійте, вже я заплачу за його.

Порився в кишені, укинув щось черцеві. Чернець тоді про себе ніби:

— Босяшня нещасна... З вас користь монастиреві... Тільки місце займають.

Парубка завернули. Ліг він. Чернець обійшов усіх — вийшов. Почали засипать. Дехто вже й хріп. Як ось знов дзвонок. Увіходить другий чернець, молодший, за ним поліцейський, рижоусий. Поліцейський так оддува воло і дивиться так, наче справник який.

— Готовте пашпорти! — гукнув чернець.

Ідуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а поліцейський:

— Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Ваші... пачпорт!

Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає.

— Пора вже вбираться! — кричить на когось. — Третю ніч ночуєш.

Дійшла черга до мене. Показав я. Накопирсав він мені, з якого числа ночую. Підійшов до парубка, накопирсав і тому. Далі придивляється-придивляється на лахміття йому та:

— Ти, — каже, — чого забравсь сюди?

Парубок нічого йому. Сидить, у землю дивиться.

— Ти чого забравсь? — крикнув та аж за шаблю взявсь.

Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та карими.

— Ночувать чоловік, — кажу я.

— А ти хто такий? — поліцейський до мене.

— Чоловік, — кажу.

Він подививсь на мене, на постіль на мою.

— Стій, — каже, — у тебе вещі є?

— Нащо?.. Я сам, — кажу, — вещі.

— Без вещей не смій!.. Богомольці!.. а ти?.. дохід монастиреві?.. Геть з нар, поганці!

Ми позлазили. Поліцейський розсунув людей, заняли наше місце.

— Де ж нам лягать? — кажу.

— Де знаєте. Щоб я вас послідню ніч бачив тут!

Стоїмо ми.

«Та де ж лягать-таки?» — думаю. На нарах, звісно, не доведеться, а долі... Там прохід, тут прохід, там зайнято.

— Он що, — кажу, — давай під нари.

І я, не довго думавши, бебех на коліна, та на чотирьох та туди з свитою. Звісно, там ніч темна була. Не видно було ні мережечок, ні сіточок, ні капшучків, які там гойдались. Там одна голова тільки поринала в те розкішне убрання, та ще спина трохи. А руки тільки чап-чап по пісочку, наче ніжка красуні по килиму. Прокинув я свиту, ліг. Парубок стоїть, дума.