Дядько Тихін вовтузяться біля човна у верболозі. Скрегоче ключ у замку, як ото вітер уночі ворота відчиняє. — Оце якби карасіну влив, — кажуть дядько, — то, мо’ б, воно й попустило. А тоді, мабуть, цеглиною по замку: дзвяк, дзвяк... Посеред ковбані чорніють при місяці тички, мов очеретяні спичаки. Тіні від них довгими смужками лежать на воді, бо місяць ще низько. Там стоять ятері. В осоці кигикнула дика курочка, завовтузилась, подрібушила латахами. Я сиджу собі на верболозі й гойдаюсь. Не дуже, щоб гіллячко не поламати. Сиджу і слухаю, як народжується вітер. Спочатку десь поблизу млосно затріпотіло листя на осокорі, потім той шелест перехопився на дуба, і з нього пороснули додолу жолуді, загули вільхи — волого й густо, наче вихор у мокрих після дощу раменах. І заговорив ліс ширше, гучніше. Мабуть, отак народжуються ріки, почуття, музика. Угорі прошелестіло, а внизу, на річці, й очеретини не поворухнуло. Вода блищить, мов мед у щільниках. Дзеленькнув ціпок об човнове днище. Гримнуло весло. — Ну, з богом, як той казав, — гомонять дядько Тихін. Гойднулась і побігла з-під верболозів хвиля, підкотилась під місяць, колихнула його, і він зробився спочатку довгий і плесковатий, а згодом знов покруглішав. Дядько не беруть мене з собою, бо човен старий. Натиснеш пальцем на днище — так і вгрузає. Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на воду сповзає дядькова тінь так, що головою він аж біля латахів на тому боці річки. А місяць пливе та й пливе угору. Чорні зазубні тіні лізуть під берег. — Ось ми його в ятір спіймаємо, — озиваються дядько Тихін. |