Григір Тютюнник

Комета

Жили ми в те врем'я хоч і не так як люди, ну та все ж не старцювали. Їсти було що. А він — безхатченко. У землянці нидів. Покійний батько частенько йому казали: "Ти, Юхиме, на хату стягайся. Спроможешся — віддам Тетянку, ще й клапоть землі наречу".

Він, щоправда, до роботи ласий був. І сильний. Кожуха такого носив, що паровика можна вкрити. Викопав панові Троєцькому рів під хундамент на цілі хороми. І вночі копав. Отакий!

Пан дивився-дивився, а тоді: "На тобі, Юхиме, сто рублєй і зліпи собі халабуду". А тут якраз із Тетяною таке трапилось...

Остався Юхим у землянці, а на гроші купив лоша. Чудний! Тут, значить, революція, часну собственость одбирають, а він — коня. І вже так його кохав, так доглядав, що куди твоє діло. Гриву гребінкою чеше, копитця обрізає. Тепер городянським жінкам кігті на руках так не обрізають.

Виведе, було, того коника вночі у двір (а жив він отам на бугрі, де зараз пісок беруть), сяде на дривітні та як утне на сопілці, як утне, а той коник анахтемський танцювати починає... Пісок при місяці блищить, а коник, як полум'я, грає. Недаром він його "Кометою" називав...

Уже ми й біля села, ідемо кутком. З хлівів пашить стійлами, у загородах сонні гуси стогнуть, а біля клубу хтось на гармошці цигикає, регіт.

— Так воно і йшлося аж до колективізації. Тоді почали записуватись у колгоспи. Люди худобу одводять. А Юхим засунув коня в комірчині і вночі вже не виходить — боїться.

Прийшли ми до нього — мене тоді в правління обрали — цілою компанією. Давай коня, кажемо.

А він — круть та до комірчини, та й розіп'явся на дверях. "Рішу, — кричить, — першого, хто підступиться. — І за вила хапається. — Я цим конем орю? — питає. — Сію? Добро наживаю? Геть з двору!" І на мене визвірився. Ну, мене й сказило...

Біля клубу на тічку — ґвалт. Витанцьовують, духами пахне й цигарками лавошними. Харитін Тиркало, гармоніст, мабуть, п'яненький, приспівує:

Я на бочці сижу,
Бочка котиться,
Ніхто заміж не берьоть,
Заміж хочеться...

А місячно ж — хоч нитку в голку всиляй.

Поки йшли побіля клубу і лавки, дядько Тихін мовчали. А як повернули у вуличку, вже до хати, повели далі.

— Воно якби мені той розум, що зараз, то, може б, я такого й не зробив. А тоді... Приходжу до Юхима отак через тиждень та й кажу: "Дай мені коника на Човнову з'їздить". А сам не знаю, куди й очі подіти. Він зразу був забаскалився, не повірив, що, значить, на Човнову. Ну, я таки його вкоськав. І Тетяну згадав, і парубоцтво наше... Дав. А я на коня та в колгосп, та й поставив у конюшню. Виходить, позаздрив циган старцеві, що в нього торба нова... Ото таке.

Ми вбрели у грядки. Запахло баклажанячим огудинням.

— У хліві спатимемо? — питають дядько.

Йдемо до хліва Дядько засвічують каганчика, а я деруся на сіно аж під крокви. Крізь шпарку, проточену горобцями, місяць проткнув сріблясту скалочку, в моєму кутку пахне влежаними яблуками і огірками — то мама вечерю поклала.

Дядько заходжується чистити рибу, а я лежу з заплющеними очима, і бачу місячне сяйво на Онайковому бугрі, і чую, як дзуремить сопілка і вицокують жеребчикові копитця, а сам він гоготить, мов полум'я, мов справжня комета...

А дядько хай так і знають: завтра я з ними по рибу не піду.