Григір Тютюнник

Тайна вечеря

— Гей, мички!

Оно вже й містечко видно. Ба, як рано посвітили... І вікна непонамерзані, ясні. А в нас у селі — жовті. Звісно, як на них криги в палець.

...Так що скидаю солому, повечеряю, ляжу в сани, накрию ноги соломкою — і ньо-ньо додомцю! Назад бички бігом бігтимуть до ясел, то не встигну й змерзнути.

А може, дід ще й випити дадуть. А чого? Може, й дадуть! Вони, розказують, страх які багаті. Ще б, як молодих плотників на війні побито, хлопців — у ФЗО на Донбас позабирано, а плотникувати в колгоспах то треба ж комусь. От і наймають усі діда Помазана. Йому хоч і сімдесят років, а теше хіба ж так! Без шнура — і як по струні.

Питають оце в нього жінки:

"Коли помрете, діду?"

То він засміється, поплює в долоні, підморгне та й каже:

"А ви, — каже, — приходьте до мене вечорами по черзі, посидимо, погомонимо, тоді і взнаєте, коли я помру..."

От, чудопал! Тут осьо по ділу ніяк не доберешся, а йому — "погомонимо"...

— Гей, ледачі!

Таки ж і холодно. А смеркає — враз. Кліпнеш очима, розплющишся, а воно наче ще поночіше зробилося. І ніде ж нікогісінько. Оно тільки дроти гудуть. Ач, понапиналися, як не перервуться. Один, два, три, чотири... Чотири дроти. А гудуть, наче їх сто або тища ціла. І кожен по-свойому: товстий — товстенько, тонкий — тоненько... А солома на санях і собі підпрягається: сичить, їжиться од морозу і лущиться усередині — злягається... О, мишка писнула! Мабуть, з навильником укинув. Он кому тепло та добро! І їсти є що: там колосочок невим'ятий знайде, там зернятко з мишію... Хлам-хлам-хлам — уже й не голодна...

Їде в місто. Дурна... Чим ти там ласуватимеш? Це тобі не в стозі!

Ну, їдь, про мене...

— Гей, мурі!

Інтересно, що дід на вечерю поставить? Ну, там — борщу, сала, каші молошної... Чи то пак ми в головихи таке їли! От набалакав: борщу, сала — то ж ми в головихи таке їли! А в діда — побачимо. Мо’, вони сьогодні холодчику наварили: як-не-як, чоловік соломи привезе. От якби холодцю! Або ні, не треба холодцю. З холоду й на холод — ні. Краще, якби... Що — якби? Он ди’: розперезався! Може, діда і вдома немає, а я вже зазіхаю...

Оце так припікає! Бички аж інеєм взялися. Треба ще за сани сховатись, абощо.

Соб ідіть!

От тобі й заховався! Тільки притулився до соломи, а сани як забіжать та в намет мене як пошпурять! Ото тобі, чуєш, і заховався... І навіщо я проти ночі вирушив? Удень хоч мороз усівся був, а зараз і дихнути не дає.

Тільки отак проказав собі, аж гульк — вже й вітру немає, і солома перестала шарудіти — у вуличку в'їхали. А бички, видно ж, почули, бо зупинилися.

— Гей, бички, вже дома! — поганяю, та за налигач, та батіжком цьвох — аж іній з холок посипався.

Ну от ми й добилися.

Вуличка до діда вузенька, занесена снігом врівні з тинами. На заметах — світло з вікон лежить, дими з бовдурів сивіють у садках. І пахнуть. Від кожної хати — різним. Як дроти в полі гули по-різному, так і дими з бовдурів пахнуть всяк своїм: то кулешем, то оладками гаряченькими, то не розбереш і чим.

А в діда не топиться. Видно, вже й вечерю налаштували, соломки виглядають.

— Цабе, цабе! — вигукую напроти дідового двору хрипко й зморено: хай лишень почують, як я підбився в дорозі і в що мені їхня солома обійшлася...

А дід ні гу-гу: і за поріг не виходять. Оце так ждуть!

Пхаюся заметами до вікна. Зазираю в шибку. Ба! Та дід ще й не самі — з молодицею! Сидять обоє за столом, випивають... На покуті — рушники вишивані купкою, два образи на лаві богами догори, а на них — жмутик сухого деревію. А оно посеред хати — комод з одтрухлою ніжкою, прядка, ослін... Мазати заходилися, чи що? Так хто ж взимку маже?

Стукаю пужалном у віконницю:

— Діду, діду! Вам соломи привезено!

О, почули. Човпуть до вікна, заточуються: видно, вже накубрячилися...

— Що там таке? — питаються і лоскочуть вусами мокру шибку. А самі червоні — як не луснуть.

— Солому, — кажу, — приймайте!

— Угу. Ну, скидай отам біля комори та увіходь погрійся.

Бач: "погрійся", кажуть. Я ж так і знав, що повечеряю! Тільки що пак у них на столі стоїть? От роззявко! Молодицю, комод, богів — усе побачив, а їстівного й не вздрів... Ну, та ще надивлюся. Раз уже сказано "увіходь", то надивлюся. Треба лишень швиденько впоратися.