Григір Тютюнник

Тайна вечеря

Дерусь на сани і опиняюся врівні з дідовим бовдуром. Чути навіть, як у ньому домовики товчуться: сажу трусять... А вітер — аж солому закачує. Та в спину мене, в спину. Хоч би не скинув. Бо вже колись був скидав. Як скіпку: тільки ф'ють — і об землю. А я впав і лежу. А бригадир побачив — це біля конюшні було — та як зарегоче. "Що ж з тебе, — каже, — за парубок, раз тебе вже й вітер подужає!" А мені дух забило, й не поворухнуся, і слова не вимовлю. Зате вже подивився на нього — як схотів...

А вітер таки молодець: оце тільки-но зачеплю навильник, то він і скине, й скине. Удвох пораємося. Та ще оно домовики товчуться в бовдурі, сажею в мене шпуються і регочуть отак: гу-гу-гу...

— Киш, анциболоти! — кричу.

А півень на горі як заджеркотить, а горобці з-під стріхи як пурхонуть: подумали, що то я на них кишкаю! Вертайтеся, дурненькі, та спіть собі. А то так погребіться в соломі, там зернятка є. От і буде вам вечеря... А ви, бички, постійте, поремигайте собі. Померзнете — швидше додому доскочимо...

Увіходжу в хату, а дід якраз чарки наливають. Став при порозі, зняв шапку.

— Добривечір! — кажу і долоню туди, де вуса колись виростуть, приклав, щоб не помітили, як ласо я усміхаюся, бо на столі чого тільки й немає: і капуста, і кисіль, і груші солоні, і пелюстки в олії... — Таке як і моя доля не вмирала, — кажу веселенько.

А молодиця на мене зирк-зирк. Почервоніла — страх. Видно ж, соромиться, що я їх з дідом на слизькому застав. Чого там соромитися, я під війну ще й не таке бачив!

Та вже до молодиці:

— Драстуйте, тітко! З новосіллям вас, чи як?

А дід сміються, та чарку мені, та хліба шматочок з пелюстиною.

— Пий, отроче, — мимрять, бо вже такі п'яні, що і язиком не володають, і чаркою мені в руки не попадуть: водять нею сюди-туди перед моїми очима, а я ж хочу вловити та й собі сюди-туди рукою воджу. Насилу впіймав! Випив. А вона, як полум'я, — так у скронях і загуло. Якби ж я хоч наїдений — а то натщесерце...

— Пий ще! — наврипилися дід. — Пий та звиняй, що до столу не саджаємо, позаяк у нас сьогодні з Христею — тайна вечеря! Чув, що це таке? Тайна вечеря! Адже ж так я кажу, Христино? Чи чого ти щулися — ге? Чого привнила — ге?

Ай, чогось милка приунила-а-а,
Не сли-хать єя ре-че-ей...

— Так я співаю, отр-роче? Ану ж підсоби дідові!

"А чом би й не помогти, — кажу собі. — Дід — хороші, горілка — добряча. Бички стоять. Трудодень заробив, вечеря оно, як на весіллі. Чом не посидіти в компанії та не потюгукати?.."

— Стійте, діду! — кричу. — Ви не так. От як треба. — Та як почну високо-превисоко:

Ой ти, пта-шка, коно-ре-гейка-а-а,
Не літай ти г-висо-ко-о-о,
Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у,
Що г-мій милий даліко-о-о...

— Хет, анахтемський! — підскочили дід. — Оце так зачепив! Та й собі:

Бо са-г-ма ж я-а-а добре зна-га-ю-у-у...

— Чуєш, Христе, — "знаю"! Ото — внімай! Зри! І да воздасця тобі сторицею... Ану, брат, налий нам ще по чарці... І собі — налий!

— Ви б краще оно хлопця посадили, бо його вже розхитує, — тихо озвалася молодиця.

— Нічого, — кажу, — я й постою, я ще в ріст іду, то не з-зава-дить... Давайте краще по чарці, бо я ж соломки вам не сяк-так накидав, а з натоптом! Ану, ке-лиш, розкошелюйтесь!

— О, чула? — варнякають дід. — Наливай!

— Так за те, що з натоптом! — гукаю.

— Ні! Стій! — перебивають дід. — Христе, давай вип'ємо вдвох, щоб ізьмєни не було! Щоб ти мені — й-як по струні ходила! Пойняла?

А я й собі:

— Жона — да убоїться мужа!

Хотів ще й рукою махнути, і махнув би був, так упав...

...Прокинувся аж біля села. Сніг під полозками рипить, витьохкує. Дроти гудуть, місяць прямо в очі мені світить. І бички біжать підтюпцем, парою хекають. Видно, холодно їм. А мені — байдуже. Лежу, як у колисці. В головах — місяць а біля ніг — мати... Плачуть... Чого це вони? Де вони взялися? Труть мені ноги, а я й не чую! Затерпли, чи що?..

— Мамо!

О, щезли! І місяць зайшов... Чи то пак я заплющився? О, знову є місяць... І знову зайшов...

Отак на бічку я й лежатиму аж додому. Укриюся бичачою парою — та й лежатиму... Додомцю ньо-ньо!

Це ж село? Ні, то — скирти. А де ж село?

Ну, годі. Треба спати...