Григір Тютюнник

Печена картопля

"Чого я там не бачив?"

— Тимохо, ти чув чи ні?

"Он диви, наврипилась!" — дивується хлопець, знехотя повертаючи голову в той бік, звідки чути Палажеччин голос.

— Чого тобі?

Дівчина стоїть на високій купинці з верчиком золотавого рясного хмелю і, усміхаючись, тицькає його теляті.

— Ну, на, дурне, понюхай... Це ж хміль! Бач — хміль...

— Чого тобі? — ще раз питає Тимоха і, не чекаючи відповіді, знов прилягає на пісок.

— Погнали до картоплища, — каже Палажечка, ховаючись лукавими очима в хміль.

— З якої напасті?

— Там паша краща...

— Ги! "Краща"... — посміхається в небо Тимоха. — Кращої, ніж тут, ніде немає.

— А тобі ліньки?

— Хи! "Ліньки"... Кажу ж тобі, що кращої паші ніде більш немає...

Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як хмарина підкрадається до сонця, займаючись одним краєм, і вже згодом додає:

— Раз я кажу, то, видно ж, знаю...

Палажечка голосно зітхає, пестить телятко долонею по м'яких рожевих губах:

— Геть, ступай собі!

Присіла на купинку, погралася жовтими пухнастими горішками хмелю, приміряла з них намисто і знову зітхнула:

— Ми б там картоплі напекли...

— Те! Придумалося... — пхикає Тимоха. — "Картоплі"... До картоплі солі треба.

— Так у мене сало є...

— Скільки?

— Четвертинка...

В лузі чути гомін, хтось мантачить косу — вжіть, вжіть, вжіть. То чоловіки, в кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів — правління дозволило. Над вільшиною підіймається прозорий цигарчаний димок і, ледве виткнувшись із-поміж листя, щезає, розмаяний вітром.

— Так погнали? — допитується Палажечка.

Тимоха неохоче підводиться з теплого піску, довгенько гребеться п'ятірнею в густій, давно не стриженій чуприні, вибираючи з неї суху покручену глицю.

— Якщо заради картоплі, то про мене... — бурмоче, — а якщо заради паші, то кращої, кажу...

Однак Палажечка вже не слухає його, прудко стрибає з купинки на купинку, і за хвилю її дзвінкий раденький голос чути вже з лугу:

— Гей іди, Шута! Ач’ка!

Корови одна по одній, обчухруючи рогами листя з вільшичок, виходять на галявину. Вздрівши Тимоху, зупиняються, кліпають на нього лагідними довірливими очима, в котрих ще не згасла п'янка насолода від зеленої трав'яної юшки, що так і залишилася на заїдах від дотику чутливих губ до запашної лугової мішаниці.

Тимосі стає шкода корів, і дзвінкий голос Палажечки, і те, що вона крутиться, мов дзиґа, навертаючи корів до картоплища, викликає в нього похмуру глузливу посмішку: "Ач як басує, стара!"

Супроти Тимохи Палажечка й справді вже немолода: йому дев'ятнадцятий, а їй двадцять чотири. Пора б заміж, та нікому брати, позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що демобілізувалися, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли: той у Донбас подався, на шахти, інший в місто, на заводи. Були, щоправда, й такі, котрим немає за ким покинути стару матір чи батька, і вони пішли в механізатори. Але таких знаходилося небагато, та й женилися вони якось по-чудернацькому: або на зовсім молоденьких, вчорашніх школярках, або йшли в прийми до вдів, у котрих уже й хати є, і хазяйство бодай латане, та своє — як-не-як, а з тріски все ж не починати...

Так і лишилася Палажечка незаміжньою, хоч і гарна собою, і до роботи щира. Вечорами ходила до сільбуду, співала з молодшими дівчатками тих пісень, що й вони, переучувалася танцювати по-їхньому, а не так, як уміла раніше, поблажливо сміялася, коли хлопці з нового покоління парубків сміливо, хай трохи й незграбно, пробували обійняти її за плечі, а то й за стан, знаючи, що Палажечка нічия й тому гоноритися їй не видне око...

Поступово навчилася Палажечка вдавати з себе молодшу, щасливішу й безтурботнішу, аніж то було насправді. І молодь, надто дівчатка, не проминали нагоди поглузувати з неї проміж себе, а як на поганий настрій, то й прямо у вічі. Тоді Палажечка по кілька днів не потикалася до сільбуду, цілі вечори висиджувала дома зо старою немічною матір'ю, а бувало, що й плакала потихеньку від неї, вже нікого з себе не вдаючи і ні під кого не підробляючись...