Григір Тютюнник

Печена картопля

Улітку ж, коли в село наїздили Палажеччині подруги, понаряджувані, звісно, в найдорожчі свої плаття, огрядненькі, з чистими невиробленими обличчями, з бідовими дітьми й чоловіками — залізничниками або шахтарями, дівчині було найтяжче. І не тому, що подруги безпремінно співчували їй, кликали з собою наввипередки, обіцяючи влаштувати на чисту роботу й оддати заміж. "В нас это просто", — запевняли вони енергійно, особливо підкреслюючи оте "в нас", бо вважали себе, звичайно, нетутешніми...

...В ярку, біля картоплища, глухо, затишно і навіть млосно від крутого, незайманого вітром духу прогрітих лопухів та "курячої сліпоти", сирої, захованої від сонця низової землі й трухлого вільхового паліччя.

Паші немає, і корови стоять купкою, нудьгуються, раз по раз поглядаючи на пастухів. Лише теляткам розвага: гасають у лопушаччі, бо воно їх лоскоче, розґедзькує, чіпляючи на хвости тугі кім'яхи червоних реп'яшків.

Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і знову, як під сосною, ліг, уп'явшись очима в небо. З ярка воно, мов з ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок — глибшим, крутосхилішим.

Палажечка принесла в пелені картоплі — не дуже великої, але й не дрібної: щоб швидше спеклася.

— Ти яку любиш? — поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано, так, немов вони були чоловік і жінка, — червону чи білу?

Тимоха помовчав, роздумуючи над тим, яка краща, але, так нічого й не придумавши, сказав:

— Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна...

— А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — не вмовче Палажечка.

— В кого це — у нас? — не второпає Тимоха.

— Ну, дома...

— Ги! "Заведено"... Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не заведено...

Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі рожеві стріли. І дим угорі, над багаттям, порожевів, як узимку на сході сонця з бовдурів. Розгарячені грою телятка наскакували спрожогу на вогнище, зупинялися, хекали, широко розчепіривши передні ноги, і дивилися на полум'я дурненькими очима. Палажечці стало сумно сидіти мовчки, і вона загомоніла до телят:

— А що, жижа? Бач — жижа... Мень-мень-мень... Іди, я тобі на шийці пограю... От-такої ми любимо, от-такої...

Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок, — настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, і теж запахли — низовинням, росою, ніччю...

Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших, погралася ними, як у крем'яшки, щоб остудити, й тихенько засміялася.

— Чого ти? — спитав Тимоха.

— А я тебе обдурила!..

— Як?

— А так! Бо сала в мене немає...

— А навіщо ж ти дурила?

— Так. Закортіло...

— Хи! Чудна... "Закортіло"! А тепер люди лаятимуть, що корів не напасли...

— Те, подумаєш! — усміхнулася Палажечка, ховаючи під рясними чорними віями глузливий збуджений погляд. — Краще бери осьо картоплю. Страх яка добра!

Тимоха підвівся й, опинившися лицем до лиця з Палажечкою, побачив, як затремтіли її блискучі, зламані посередині брови, а вії миттю злетіли вгору, одтуливши терпкі смоляні очі.

— А тепер, чуєш, лаятимуть... — пробурмотів ніяково і хотів був одвернутися, та не зміг — так близько були перед ним Палажеччині очі і стільки було в них чогось рідного, близького, нового, ще ніколи не знаного...

...Додому череда йшла попаски. Палажечка бігцем завертала теляток, картаючи їх усякими ніжними словами. А Тимоха покрикував на них твердим, самому собі не знайомим голосом, і теж не сердито...

По той бік річки, напроти сосни, заходило сонце, пославши на воду од берега й до берега шматок червоного полотна. З бору пахло ладаном, холонучим піском і прілою глицею.

— Ну, я пішов по живицю... — сказав Тимоха, повертаючи в бір. — Так що бувай...

— А до сільбуду прийдеш увечері? — запитала Палажечка, граючись дубчиком.

— Хтозна... Якщо мати роботи якоїсь не придумають, то, мо’, й прийду...

— Там сьогодні кіно привезуть...

— Хтозна, кажу... — І побрів у сосну, намацуючи в кишені бляшанку з-під консервів.

Потім, коли череда вже підіймалася вгору до села, вийшов на галявину, постояв, вагаючись, і нарешті крикнув навздогін Палажечці:

— Егей, Полько! Я прийду... Чуєш? Прийду! Та Палажечка була далеко, і луна, вихопившись із лугу, вже не доскочила до неї...