Антоній Радивиловський

Реферат

Перша книга «Огородок» складається з посвяти І. Гізелю, віршів на честь богородиці та Ісуса Христа, передмови, а також з 199 проповідей, присвячених, насамперед, Марії-богородиці та церковним святам протягом цілого року і канонізованим святим грецької і руської православної церкви, зокрема Антонію і Феодосію печерським, князям Володимиру, Борису і Глібу. Дуже важливо, що тут вміщені також проповіді морального плану про війни, покаяння, пекло, шлюбне життя, бідність тощо, в яких є найбільше життєвого матеріалу або відголосів сучасної автору епохи. Друга книга «Венец Христов» містить посвяту Ісусу Христу, царям Іоану, Петру і царівні Софії, передмову та 115 проповідей на всі 52 неділі року, починаючи з вересня. Назву свого збірника автор пояснив так: «Цветами словес царя бога слова глава да будет венчана Христова», мовляв, як троянда розганяє і очищає в людині «злые гуморы», так і євангельські слова розганяють гріхи і «лагодять» душу людини.

Свої проповіді Радивиловський будував відповідно настановам київської школи і «Науки» Галятовського, з якою, безперечно, він був знайомий. Майже в кожному «казані» знаходимо явно виділені навіть поліграфічним способом екзордіуми, наррації і конклюзії. У вступі він повідомляє про зміст проповіді, порівнює якусь подію з богословськими книгами або Ісуса з земними царями, висловлює певні загальні міркування про світські справи тощо, потім викладає суть свого «казаня», а у висновках підсумовує сказане і повчає слухачів, як діяти відповідно сказаного, за установленими християнськими правилами моралі. Проповіді у нього тематично поділяються на чотири розділи: моральні, догматичні, проповіді з хитромудрими запитаннями, а також проповіді, побудовані на алегоричних порівняннях.

Слід зауважити, що Радивиловський, як і Галятовський, був на той час не тільки визначним проповідником, а й теоретиком ораторської прози. Хоч у його книгах і не було спеціального теоретичного трактату, але у передмовах і в самих проповідях Радивиловський висловив цілу низку важливих міркувань про роль і завдання ораторів, про тогочасну аудиторію, методику складання і виголошення проповідей1. Оратор у нього — це, насамперед, проповідник «слова божого», посол господній, ангел божий, устами якого говорить сам бог. Для цього йому самому треба бути у всіх відношеннях порядним і своїм благочестивим життям подавати приклад іншим, знати набагато більше, ніж аудиторія. Дбаючи про дієвість проповідей, він намагався будувати їх просто і логічно, щоб зацікавити якнайширше коло слухачів. Для цього він широко використовував вставні оповідання з творів античних і середньовічних письменників, світських істориків, а з белетристичних збірників — світські сюжети, тобто зважав на смаки і запити слухачів.

Перед проповідниками Радивиловський ставив досить високі вимоги. Якщо вони хочуть сіяти в людські серця «слово боже» про покору, терпіння, чистоту, любов, про різні доброчинності і тому подібне, то мусять шукати насіння і грунт для засівання, тобто «вынайти з науки своеи матерію себе до мовеня». Якщо ж із-за глупоти самі не зможуть знайти «матерію», то повинні позичити її, «то єст читати розных учителей церковных и з них выбрати ку збудованю людскому надежные слова пристойне, сложити и, научившися, проповедати». Саме у підборі цих «матерій» і «наук», у їх використанні і спрямуванні виявилися оригінальність та обдарованість Радивиловського, його художній смак і такт. Цю «матерію» або приклади проповідник, як уже говорилося, шукав в Острозькій біблії, в агіографічних збірниках, прологах, патериках, творах Гомера, Евріпіда, Арістотеля, Геродота, Сенеки, Ціцерона, Плутарха, Еразма Роттердамського, М. Бєльського, Л. Гвіччіардіні, І. Камераріуса та інших письменників від сивої давнини до епохи Відродження включно. З оповідальних елементів Радивиловський вплітав у проповіді всілякі пророцтва, античні міфи, світські історії, апофегми, фацеції, фабули в первісному їхньому розумінні, казки, байки тощо. Причому це він робив досить часто і майстерно, починаючи словами: «Пишет некий з поважных историков, же един военный гетьман...», «Пишет славный красномовца Цицерон о Дионисіи Тиране царю Сиракузанском...», «Ест фабула о гусях и журавлях...», а потім розповідає прочитане оповідання, наголошує на основному, порівнює з сучасним і робить певні моралістичні висновки зразу після вставного оповідання чи в кінці «казаня». Усім цим прикладам проповідник надавав своєрідного українського колориту, відповідно переробляв і скорочував, щоб показати добропорядність і всемилість Ісуса, засудити типові гріхи людей, розкрити ставлення можновладних до своїх підданих тощо.

Призначаючи свої проповіді для простого люду, роблячи їх максимально доступними для всіх слухачів, Радивиловський і не приховував своїх симпатій до «убогих» та «сірохманів». Так, він один із перших в українській літературі сказав пристрасне слово про жінку-трудівницю, на плечі якої під час нескінченних воєн лягав увесь тягар лихоліття, адже треба було орати, сіяти і збирати врожай, щоб забезпечити провіантом військо, годувати і виховувати дітей, постійно потерпати за чоловіків, що накладали головами в боротьбі з ворогами. Ще більшим було горе, коли дітей забирали в неволю: «Як много ест маток, которые, видячи сыны свои и дщери в неволю турецкую и татарскую позабираными, плачут!»