Антоній Радивиловський

Реферат

Як і славний попередник Вишенський, Радивиловський нещадно засуджував «сребролюбцев», «драпежников», «вшетечников», «кривоприсажцов», «лакомцев», «прелюбодеев» і «пяниц», що ходили в пишному одязі та їздили в розкішних каретах, володіли палацами і людьми; з ненавистю і великим осудом говорить про «пиху, нечистость, лакомство, панство, обжирство» привілейованих верств українського суспільства другої половини XVII ст. У багатстві, в грошах, в золоті і взагалі у великих маєтностях вбачав проповідник головну причину зла, а звідси і всіляких гріхів перед богом. Козацька старшина заради багатства іде на зраду вітчизни, купці заради нього роблять махінації, судді з-за грошей чинять беззаконня: звільняють великих злочинців, закривають очі на здирство вельможних осіб, зате бідака, який украде щось на прожиток, засуджують на шибеницю.

Історично достовірно, що ворожнеча між козацькою старшиною і простим народом у кінці XVII ст. набирала дедалі гостріших форм. Козацька верхівка намагалася нагромаджувати багатство і всілякими способами обдирала народ, щоб стати таким привілейованим станом, як шляхта в Польщі і дворянство в Московській державі. Радивиловський писав про них: «Что то чинят богатыи и сильныи, гди то лихвами, то поборами тяжкими, то позвами убогших и подлейших над себе людей стискают? Яко рибы то великіе менших рыбок пожирают!» Багаті «дуки» позамикали свої коштовні шкатулки і хижим оком дивляться на убогих людей, а коли що доброго побачуть, «тое през гвалт отимуют», і якщо трапиться неврожай, то молотять минулорічні скирти і втридорога продають своє збіжжя: «гди убогих людей голод великий трапит и берут в сто насоб болш».

Подібно до своїх сучасників-письменників, Радивиловський був великим патріотом вітчизни, яку він не забував згадувати в багатьох «казанях». Особливо характерні з цього приводу проповіді «Слова часу войны». Так, у «Слове І, часу войны, побуждаючи воинов христианских до потканя ся турками и татарами» автор роздумує про справедливі й несправедливі війни. Коли ворог без будь-якої причини нападає на країну, щоб загарбати її і поневолити не тільки воїнів, а й посполитий люд, то «таковому войною ся спротивляти, и отймовати писаніе святое не забороняет». Відшукавши відповідні місця в книжках для підтвердження своєї думки, проповідник з усією силою гніву обрушується на ворогів християнства взагалі й українського народу зокрема.

Вітчизні Радивиловський присвячує кращі сторінки своїх «казань». Цілою низкою риторичних запитань і відповідей проповідник підносить патріотичний дух своїх слухачів. Що може бути ліпшого за вітчизну? — запитує він і відповідає: якщо милі здоров'я, дружини, діти, брати, то вітчизна повинна бути в багато разів ріднішою, бо вона вас народила, виховала, всім добром збагатила, всіх обняла і приголубила. Для підтвердження думки автор наводить слова давньогрецького оратора Ціцерона, який казав, що «над отчизну ничого сладшого, ничого милшого в животе быти немает». Коли б запитати відважних воїнів, хто примусив їх залишити домівку, дружин, дітей, братів і сестер та піти на смертельну битву з бусурманами, то вони б відповіли: любов до вітчизни. Радивиловський наставляє воїнів, щоб вони грудьми обороняли вітчизну від куль, стріл і шабель поганських. Кому ж доведеться вмерти за неї на полі бою, той одержить на небі велику нагороду і як рицар, і як мученик. З такими словами проповідник звертався не тільки до простих воїнів, а й до вельможного панства: «кгды в яком небезпеченстве застает отчизна, теды кождый цар, князь, гетьман повинен борзей взгляд меты на отчизну свою, нежели на власный свой живот и здоровье...».

Соціальних полемічних трактатів у Радивиловського немає, але окремі полемічні виступи проти латинян і бусурман розкидані в багатьох «казанях». Як і його попередники та сучасники (І. Вишенський, З. Копистенський, П. Могила, І. Галятовський), Радивиловський був непримиренним до ворогів, а тому полюбляв сильні й терпкі слова.

Кілька проповідей або «слів» виголосив Радивиловський на смерть видатних своїх сучасників — митрополита Петра Могили, ігумена Києво-Видубецького монастиря Климентія Старушича, ігумена Межигірського монастиря Варнави Лебедовича, а також «слово» на посвяту Інокентія Гізеля в архімандрити Києво-Печерської лаври. Особливо багато похвального сказав Радивиловський про П. Могилу, який воював з латино-уніатами, відбудовував і будував нові церкви, заснував колегію, посилав за кордон на «кошт свой важачи» людей для науки.

Мовно-стилістичні засоби Радивиловського дуже прості і зрозумілі. Хоч він і писав якоюсь мірою «традиційною макаронічною мовою», але його проповіді розуміли всі, бо у них була густа домішка українізмів, тобто розмовної української мови. Таку мову вчені часто називають ще «простою мовою», вона являла собою переплетення церковно-слов'янських і давньоруських книжних елементів з українізмами та полонізмами і була характерна навіть для розмовної мови тогочасних освічених людей. Яскравим виявом простої мови є велика кількість у творах письменника народних прислів'їв та приказок, наприклад: «Что мне в животе, коли пусто в калите», «Людский то человек, бо не жалует людем хлеба», «Знать пана по достатку», «Який пан, такий и крам», «Голодному хлеб на уме», «Правда вам колет очи», «На вечере у света едни ядять, пють, а другіи голодом мрут». Сам автор неодноразово підкреслював, що так «посполите люде мовят», «єсть посполитая межи людми мова», а тому й не цурався загальновживаних у народі слів і зворотів. Спеціальний великий розділ присвятив мові Радивиловського дослідник М. Марковський, який детально розглянув у нього систему голосних і приголосних звуків, а також деякі морфологічні особливості.

Те, що й сьогодні до спадщини Антонія Радивиловського прихильно ставляться дослідники історії літератури та історії української літературної мови, свідчить про важливість його проповідницької і публіцистичної прози другої половини XVII ст.