Михайло Андрелла

Реферат

За це його разом з двома його братами, що теж покинули унію, схопили, закували в кайдани і кинули в підземелля Мукачівського замку. Про те, як єзуїти катували його і примушували знову перейти до унії, Андрелла принагідно розповів у своєму творі «Логос». Однак вчинити розправу над своїм любимим вчителем не дали народні маси. Єзуїти, поглумившись над людською гідністю Андрелли, випустили його з катівні, але заборонили повертатися до сім'ї в село Великі Лучки і позбавили сану священика. Починається систематичне переслідування і гоніння Андрелли, але він уперто проповідує православ'я, викриває криваві дії слуг Ватікану і Габсбургів, полемізує з ідеологами католицизму як в усній, так і в писаній формі. Чим більше лютували кати, тим гострішою і нещаднішою ставала полеміка у творах письменника.

Мабуть, не було такого міста чи великого села на Закарпатті, де б не побував Михайло Андрелла. У його записках можна простежити цілу географію вимушеного і небезпечного мандрування. Останні роки він перебував у селі Іза (тепер Хустівського району), де, треба думати, був ієреєм православної церкви. Та і його вороги притихли, налякані селянською антифеодальною війною під проводом Ференца Ракоці (1703—1711). Там, у селі Іза, Андрелла в 1710 р. і помер, про що є запис в церковній книзі.

Полемізувати з уніатами та єзуїтами, що осіли на Закарпатті, Андрелла почав ще до ув'язнення. Особливо гострою ця полеміка була в катівнях Мукачівського замку. З 1669 р. Андрелла починає записувати свої думки або «казаня» та «слова» і таким чином створює низку полемічно-публіцистичних творів, які не тільки не були надруковані (в тодішніх умовах Закарпаття про це й мови не могло бути), а й довго замовчувалися чи просто знищувались владиками уніатської церкви. Адже вогонь полемічних творів Андрелла спрямував проти таких ворогів українського закарпатського населення, як професор Тирнавської єзуїтської колегії Матіас Жамбор, уніатські мукачівські єпископи Йосип Волошинський і Йосип де-Камеліс, уніат Іван Корницький, і взагалі проти ідеології римсько-католицької церкви.

Андрелла не міг мовчати, бо бачив, як вірнопіддані лакеї Ватікану і Відня знущаються з населення, кидають непокірних у в'язниці, заковують у кайдани, «велию пакость» творять — «аще же сие умолчать каменіе вьзопіет!» Цей пристрасний заклик «не мовчати!» знайшов своє вираження у двох рукописних книгах «Логос» (1691—1692) і «Оборона верному каждому человеку» (1697—1701), що повністю були опубліковані лише в 1932 р. На жаль, інша дуже важлива тритомна праця Андрелли «Трактат против латинов» не збереглася. Цілком можливо, що вона була знищена фанатиками-католиками.

Розглядати твори Андрелли за тематичними групами чи сюжетами майже неможливо. Свої думки він записував так, як вони приходили йому в голову, підкріплюючи цитатами з святого письма, передусім з Острозької біблії, а також з творів східноукраїнських письменників — Христофора Філалета, Петра Могили, Захарії Копистенського й особливо Іоаникія Галятовського.. До речі, особливо цінував Андрелла твори Галятовського, вони були для нього теоретичною школою в побудові проповідей і «слів». Андрелла намагався навіть писати свої проповіді за «Наукою, албо Способом зложеня казаня», але через свою палку вдачу не завжди дотримувався схеми свого учителя (екзордіум, наррація, конклюзія). Варто йому було, наприклад, згадати про папу чи якогось єзуїта, і він забував про вишукану манеру та перчив ворогів саркастичним словом.

За змістом «Логос», що складався з «предмовы в кратком времени сем до любящих писанія святое» і з п'яти «словес», або проповідей, є мовби початком викриття письменником лиходійств Ватікану, викриття папи, полемікою проти єзуїтів та уніатів, закликом до «роботи» — боротьби — і містить деякі відомості автобіографічного характеру. В «Логосі» Андрелла намагається довести, з одного боку, першість і правдивість «восточної православної віри», а з другого — порочність західної католицької церкви.

В «Обороні» Андрелла продовжує попередні мотиви і стає також на захист православної віри і православних «вірних» людей, гостро полемізує з уніатами, єзуїтами, лютеранами і кальвіністами. Із збережених зошитів цього великого на тисячу сторінок рукопису видно, що твір складається із заголовної сторінки з обгрунтуванням причини написання книги, двох передмов, тринадцяти «бесід» і одного «поученія». Лише деякі частини озаглавлені, наприклад: «Чесо ради нам дает ся от бога божественное писаніе», «Плач восточной св. церкви до сынов ея и дщерей», «Троиця божия»; інші починаються молитвою або своєрідним зверненням до слухачів, як це робили східноукраїнські проповідники.

Через павутиння богослів'я в творчості полеміста яскраво проступають соціальні мотиви. Захищаючи «убогих» і «нищих», на яких експлуататори накладали «бремя тяжкое», Андрелла виступає проти тих, хто сіяв «ложь и зраду, грошолюбіе и златолюбіе», тобто проти українських, угорських і німецьких феодалів, проти найманців Ватікану, які «одежду носять человечую, а сами бывше внутри волци, плотскіи бесы и тайноубивцы». Він розумів, що бідній людині в тогочасному суспільстві ніде було шукати правди, пощади, бо запанувала кривда, наруга, лицемірство й насильство «антихристів». Непокірних «гвалтом беруть в руки, сажають таковых в град, в колоду и в ланцы ногу, во путех негай спираются, негай терпят изгнаниа».

Особливо гостро, з великим сарказмом викривав Андрелла кровожерливу політику римського «святого престолу». Перебуваючи замолоду в таборі уніатів, Андрелла безпосередньо з першоджерел вивчив і зрозумів, що Ватікан був місцем, де народжувалися найстрашніші змови, політичні інтриги та провокації кроти всіх народів, і в першу чергу проти слов'янських. Організовуючи хрестові походи, феодали вели загарбницькі війни, вогнем і мечем насаджуючи католицизм, як це було на Закарпатті в XVII ст. Андрелла писав, що Рим є не матір'ю, а мачухою для його земляків, що всі «діаволи» прийшли з того Риму, в якому сидить «сам антихрист папа, отец уніятам вшитким римским». Письменник сам пересвідчився, що папа і все його «христове військо» не гребують жодним засобом, якщо він може зміцнити їх владу та збільшити їх багатство. Папи допомагали католицьким державам завоювати країни, зберігаючи за собою право спільної експлуатації уярмлених народів: «той бескуп Рима, который лживо отсекает люд божій, к себе прельщает, снует, как паук, паучинная».