Михайло Андрелла

Реферат

Підхопивши поширену в антикатолицькій літературі ідею про римського папу як антихриста, Андрелла популяризував її подібно до суворого обличителя суспільного зла І. Вишенського, полемістів Г. Смотрицького і С. Зизанія. В проповідях Андрелли папа — це не тільки антихрист, а й «вепрь, діавол, змій, аспид, многоплетенный зверь, скорпіон, медведь, человек бездушник». Створюючи такий образ «намісників апостола Петра», письменник виходив не тільки з богословських міркувань, а й з соціально-політичних, бо він був не сторонній спостерігач, а співучасник боротьби українського населення Закарпаття проти отруйної політики Ватікану і Габсбургів. Андрелла говорить, що антихрист не тільки папа, а всякий, хто перебігає у стан ворогів, зраджує і продає свій народ. Разом з тим автор пристрасно закликає не боятися «отца лжи»: «Дерзайте, не бойтеся діавола оного з Риму!» В іншому місці він писав: «А чемуж волокут, тягнут силою нашу церков, и рады бы они мне погибнути, скоро, борзо, просят, молят мя обратися. На що? На унею их? Пге! Плюю на ню.., не потребно мне бога их!..».

До ворогів православного люду на Закарпатті Андрелла відносив не тільки єзуїтів та уніатів, а й лютеран та кальвіністів. Виникнувши з одного і того ж кореня — протесту проти тиранії римського папства, лютеранство і кальвінізм згодом розійшлися, їх поєднувало вороже ставлення до папи і до революційної боротьби народних мас. Так, Лютер, злякавшись розмаху народного руху, спрямував свій гнів не на князів і католицьких попів, а на селянство. Кальвінізм, як одна з різновидностей християнства, був найбільш закінченим релігійним вираженням вимог найсміливішої частини тодішньої буржуазії. На відміну від лютеранства, яке йшло на компроміс з феодалізмом, кальвінізм став у XVI—XVII ст. ідеологічною зброєю молодої буржуазії в її боротьбі з феодалізмом.

На Закарпатті реформаційний рух набрав особливих форм. Дворяни трималися то лютеранства, то кальвінізму; міщани були переважно лютеранами, а селяни стояли за стару православну віру своїх предків. Це надавало релігійним відносинам станового характеру. Точилася вперта релігійна боротьба, яка боляче відбивалася на становищі народних мас. Православне трудове населення із зневагою дивилося на «панську віру» — протестантизм — і не підтримувало її, як не підтримувало і католицизм. Панівні верстви в свою чергу зневажливо ставилися до «хлопської» православної церкви.

Здебільшого Андрелла вірно оцінював протестантизм, який на час його діяльності не відігравав прогресивної ролі, а щодо українського населення на закарпатських землях — був явно реакційним. Андрелла різко засуджував у творах лютеранство і кальвінізм за те, що вони стали ідеологічною зброєю панівного класу. Він усіма силами, як і його попередники-полемісти, обстоював православну віру українського народу. В оцінці протестантизму Андрелла пішов далі своїх попередників, характеризуючи його не з релігійного, а більше із соціально-політичного боку.

У ході полеміки з єзуїтами та уніатськими владиками Андрелла глибоко усвідомлював необхідність спільної боротьби всіх православних проти підступів католицької церковної і світської влади. Він не боявся подібно Івану Вишенському назвати собаку собакою, а вовка вовком, хоч би то був магнат, папський єзуїт чи можновладний єпископ. Одних Андрелла проклинав, коли бачив повну і безповоротну зраду; другим терпляче роз'яснював негідність їхнього вчинку, третім по-дружньому радив швидше кидати унію і знову повернутися до своїх братів. Нетерпимо ставився письменник і до тих, хто намагався відбутися в суспільно-релігійній боротьбі мовчанкою за спиною інших.

Полемічно-проповідницьким кредо Андрелли були слова: «Удобнейше бо солнцю не греты, ниж светити, нежели христианину собою не просвещати... Удобнейшое человеку светлое, нежели Римова проклятая тма». Цієї настанови письменник вірно дотримувався протягом всього свого проведеного в боротьбі бурхливого і подвижницького життя.

Свої твори Андрелла прагнув писати старослов'янською мовою, бо вважав її священною мовою православної церкви. Однак він не міг упоратися з важкою слов'янською фразеологією, перемішував її не тільки з українською і російською лексикою, а й з угорською, чеською та польською. В особливо гострих моментах Андрелла вживав дотепний народний гумор, дошкульну іронію, влучні парадокси, щоб найгостріше викрити ворогів.

У стилістичному оформленні творів Андрелли можна знайти багато спільного з його попередниками та сучасниками. Брак чіткого плану, навіть хаотичність, непропорційність складових частин композиції, численні повтори, витяги з богослужебних книг і творів інших письменників — такі основні особливості стилю Андрелли, зумовлені специфічними особливостями проповідницько-полемічного жанру. Найхарактернішою рисою його стилю, як і всіх тодішніх українських письменників, є риторизм: численні запитання і оклики, антитези, паралелізми, повтори. До стилістичних засобів письменника можна також віднести багату метафоричність, алегоричність, дотепні порівняння з іронічним і сатиричним забарвленням. У багатьох моментах Андрелла діалогізує мову, урізноманітнюючи мовний стиль розповіді, як це робив, наприклад, Іван Вишенський. Дуже часто письменник вживав у своїх творах народні прислів'я («Вино новое — друг нов», «Кто правду молчит, той нем», «Виноград если не копати — травою заростет»), а також народні притчі (оповідання), зокрема «Притчу про мельника Ісаю і біса», «Притчу про Найду», відому в багатьох фольклорних записах і літературних обробках («Перший винокур» Л. М. Толстого, «Як чорт одслужував шматочок хліба» І. Манжури тощо).

Громадсько-політична, проповідницька та літературна діяльність пристрасного борця проти Ватікану, унії та іноземного панування на закарпатських землях Михайла Андрелли є яскравою сторінкою в історії української літератури. Спадщина Андрелли гідно завершує полемічно-проповідницьку прозу другої половини XVII ст. і є невід'ємною частиною всієї української літератури.