Драма XVIII ст. (після Ф. Прокоповича)

Реферат

Кониський майстерно малює пекло, добираючи образні слова. У ньому грішники горять «геєнським огнем», їм «не будет в муках перемены».

Таким чином, Кониський, прагнучи показати безсмертність праведної душі, пропагуючи ідею «любові до ближнього» і засуджуючи тих, хто не додержується позицій церковної моралі, спирався на соціальний грунт. Це, зрозуміло, змусило його певною мірою вдатись до наслідування аналогічної тематики, осмисленої в народнопоетичних творах. А така позиція автора привела до того, що соціальне переважило моралізаторство і стало основним при оцінці драми «Воскресеніе мертвых» як однієї з кращих в українській драматургії.

Прикінцеве осмислення Кониським гострої соціальної теми в дусі релігійної моралі зумовлене тим, що драматург був під всеосяжним впливом церкви, але не релігійна філософія визначила ідейно-соціальне спрямування твору. Творчий метод, критерій осмислення Кониським проблем суспільного життя визначили саме життя і народна творчість. Саме вони дали драматургові матеріал і спрямували його ідейно-художнє осмислення.

Деяких українських письменників XVIII ст. привертала тема єдності російського і українського народів. Серед творів на цю тематику своєю політичною загостреністю і художніми якостями виділяється діалог «Разговор Великороссіи с Малороссіею», написаний перекладачем генеральної військової канцелярії Семеном Дівовичем у м. Глухові в 1762 р. Матеріалом для діалога послужили літописи, мемуари, діаріуші, хроніки, а головне, — Дівович використав анонімний твір — «Краткое описание Малороссіи» (1734). Автор, будучи виразником інтересів українського панства, прагнув довести необхідність зрівняння в правах козацької старшини з російським дворянством. Це і лягло в основу твору. Однак, поширюючись у численних списках, твір змінював своє ідейне спрямування, набував класової загостреності, засуджував гноблення й експлуатацію народних мас як російським дворянством, так і українськими поміщиками.

Дівович як представник козацької верхівки не побачив і не показав боротьби українського народу проти феодального гноблення, а основну увагу зосередив на відтворенні подій визвольної війни 1648—1654 pp. Він докладно змальовує перемоги козацького війська над польсько-шляхетськими загарбниками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Збаражем. З симпатією і з великою пошаною ставиться Дівович до Богдана Хмельницького, характеризуючи його як народного вождя. В уяві автора, як і всього народу України, Хмельницький постає полководцем, завдяки великим військовим здібностям якого стала переможною для українського народу визвольна війна 1648—1654 pp.

Зображенню постаті Богдана Хмельницького Дівович відводить багато місця. Йдеться в діалозі про виняткову хоробрість гетьмана, його військову доблесть, відданість інтересам рідного народу. Автор твердить, що перемога повстанської армії українського народу над військом польсько-шляхетських загарбників нерозривно пов'язана з іменем Хмельницького.

У діалозі говориться про ту велику скорботу широких трудових мас, яка була викликана смертю Богдана Хмельницького. Дівович описує, як народ і військо оплакували смерть свого вождя і полководця. По смерті він «оставил детей осиротелых», тобто рідний народ, своїх подвижників.

У творі «Разговор Великороссіи с Малороссіею» підкреслюється, що війна 1648—1654 pp. була визвольною. Миролюбний український народ не зазіхав на чужі землі, на свободу інших народів, а захищав свою батьківщину від іноземних поневолювачів.

Згадується в діалозі Дівовича і легендарний полководець Семен Палій, широко оспіваний народом в усній творчості. Палій мав великі заслуги перед Україною: під його проводом козаки не раз здобували перемоги над турками і татарами, які нещадно грабували землі українців. При зображенні подвигів Семена Палія автор використовує фольклорні перекази про нього, яких чимало побутувало серед народу.

Діалог «Разговор Великороссіи с Малороссіею» досить цікавий за своєю будовою, художніми якостями, зв'язком з народнопоетичною творчістю. В давній українській літературі досить поширеною була форма «разговора», яку і наслідує Семен Дівович. Орієнтація при осмисленні минулого на народнопоетичну творчість, використання фольклорних творів допомогли авторові в основному правильно, образно висвітлити героїку українського народу в роки визвольної війни 1648—1654 pp., змалювати образи Богдана Хмельницького та Семена Палія. Діалог написаний традиційним для давньої української літератури 13-складовим силабічним розміром. Багатопланове висвітлення боротьби українського народу проти іноземних загарбників воскрешало історію боротьби широких трудових мас України проти іноземних загарбників і власних феодалів-кріпосників, їх патріотизм. В цьому особлива вартість «Разговора Великороссе с Малороссіею».

Друга половина XVIII ст. була періодом найвищого досягнення української шкільної драматургії, мистецтва постановки п'єс. Про це свідчить поява таких високохудожніх драм, як «Владимир» Ф. Прокоповича, анонімної «Милості Божої», «Воскресеніе мертвых» Г. Кониського та ін. В той же час на початку XVIII ст. з'явилось чимало драматичних творів, дуже слабких в ідейно-художньому плані. Це ходульні, нежиттєві твори, далекі від проблем сучасності.

До великої шкоди спричинилося в цей період поширення на Україні єзуїтських драм. Деякі наші драматурги наслідували їх часто формально, запозичуючи з них не тільки сюжети, а навіть словесний матеріал. Інакше кажучи, просто перекладали єзуїтські драми українською мовою, майже дослівно, не вносячи в них елементів сучасності, сучасних проблем.

Абстрактними, штучними були більшість драм різдвяного та великоднього циклів, окремі твори типу мораліте та міраклів. Цим позначені і твори драматургів, в цілому не без літературного таланту, наприклад Д. Туптала, М. Довгалевського, В. Лащевського, окремих драм М. Козачинського та ін.

Серед штучних, схоластичних драм дещо виділяються твори на популярні біблійні сюжети — про народження Ісуса Христа і спробу знищити його тираном Іродом та про воскресіння Христа. Автори драм з цією тематикою при опрацюванні біблійних сюжетів якоюсь мірою відходили від традиційності, канонів, вироблених єзуїтськими драматургами та теоретиками. Помітно, що українських драматургів більше приваблювала народна інтерпретація оповідань про Христа, Ірода (в колядках, псалмах, кантах, вертепній драмі). В усних творах ця тема розкривалась досить образно, живописно, наголошувалось на зображенні жорстокості Ірода — нещадного деспота. Тому в різдвяних драмах про Христа та Ірода нерідко наслідується фольклорна стихія.

Шкільний театр у цей період виходить за межі України. Вистави зафіксовані в різних місцевостях Росії, зокрема Сибіру, в Білорусії, Сербії тощо.

Порівняно велика популярність шкільного театру на Україні, якої він набув у кінці XVII — на початку XVIII ст., зумовлювалась насамперед високим розвитком освіти. Український театр засвоював кращі традиції західноєвропейського театрального мистецтва, що також стимулювало його зростання. Студента як організатора шкільного театру і глядача передусім цікавив зміст. Тому виникла необхідність у таких драматичних творах, які б порушували проблеми життя і відбивали хоча б якоюсь мірою інтереси доби. Схоластична драма задовольнити ці вимоги вже не могла. Цим і зумовлена поява у першій половині XVIII ст. високохудожніх шкільних драм та інтермедій.

Після драми Кониського «Воскресеніе мертвых» ще більше двох десятиріч побутує на Україні шкільна драма. Але в той час почався її занепад. Жодна із наступних драм, відомих нам, не тільки не піднялась вище твору Кониського, а навіть за своїм ідейним та художнім змістом не досягла твору «Воскресеніе мертвых».