В історії давньої української літератури особливе місце відводиться творчості студентів, прозваних народом «мандрівними» дяками. До цієї категорії належали вихідці з бідних родин, які не мали ніяких засобів для прожиття та навчання і змушені були в період канікул йти в народ заробляти шматок хліба. Студенти наймались писарями, дяками, приватними вчителями. Деякі з них ішли на Запоріжжя і вливались в ряди воїнів, а чимало їх так і не поверталось до шкіл. Сказане передусім стосувалося студентів Києво-Могилянської колегії. Як відомо, в давніх українських школах було досить високо поставлено викладання основ літературознавства. Читався великий курс поетики, слухачі обов'язково мали писати вірші, драматичні твори, проповіді, тобто реалізовувати на практиці здобуті знання. Все це виробляло в студентів добрі смаки до художньої літератури, насамперед до поезії. Поступово нахил до написання художніх творів, насамперед поезії, стає покликанням найздібнішої частини студентства, його духовним життям. Перебуваючи серед народу, студенти освоювали багаті здобутки народнопоетичної творчості. Це допомагало їм писати оригінальні твори — вірші та книжні пісні. Звичайно, не обходилося й без сліпого наслідування фольклорних зразків. В основному ж більша частка продукції «мандрівних» дяків входить до кращих надбань давньої української літератури. Але чи не найціннішим здобутком творчості «мандрівних» поетів є орації та травестії. На думку П. Житецького, ці твори становлять одну з найоригінальніших сторінок української літератури. Пародії і травестії «мандрівних» студентів відзначалися колоритними ситуаціями, в них було багато іронії, жарту, сміху. Основним об'єктом їхньої творчості були епізоди релігійної історії, зокрема різдвяної та великодньої. Опрацьовуючи ці теми, студенти йшли шляхом своєрідного художнього прийому — зводили релігійні сюжети до рівня звичайних, вносячи в них побутові деталі. |