Політика

Григорій Косинка

— В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла.

Хотіла ще Мар’яна сказати чоловікові про те, що всі багачі на селі лають не тільки тих, кому він землю понарізував, а, мовляв, його, Мусія Політику, що збувся десь на перекопських дротах двох пальців, а коли не пошанується — голови одбіжить, та не сказала: так хотілося поїхати їй до роду!

— Ти вже хоч там, у батька, перед зятями, про свою політику не згадуй, а то ще наб’ють з доброго дива, — застерегла вона чоловіка, а сама, схвильована, ждала, що він скаже на це.

Тоді Мусій просгяг на світло каганця свою ліву руку, де випиналися дві маленькі кукси з пальців, і сказав не на жарт тверде слово:

— Хай не забувають, що Політика одбіг під Перекопом два пальці з лівої руки, зате права ціла, а за стрільбу сам цар Микола медалю видав!..

Він полапав праву кишеню, де справді лежав плескатий браунінг — здобич перекопської перемоги, і, кинувши жінці: «Я ж запрягаю», вийшов надвір.

— Ой гарячий ти, Мусію, та клепки не хватає! — сказала сама собі Мар’яна, зітхнувши важко.

І вона мовчки зодягала чорну керсетку, спідницю кубову та ще сорочку з дрібним вирізуванням, ту, що колись була дівувала в тій сорочці Мар’яна...

Задумалася над сорочкою з вирізуванням — дівоцтво згадала: «Гей, кіньми не догнати, золотом не скупити літа тії...»

Її очі впали на Степанидку — осміхнулася своїй думці: «Ого, ще п’ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай...»

— Не їдьте ви на ту коляду, — незадоволено промовила Степанидка.

— Не можна так, дочко, треба ж діда провідать... Він же нам хліба колись давав, — ще раз нагадала Мар’яна.

Дочка замовкла. Вона пам’ятає той хліб, коли принесла мати три пуди (по дорозі в топчаку змолола), та зразу ж замісила житніх перепічок, викачала їх на столі, ще й маківкою позначила; а сама плакала-плакала, промовляла: «Хай би чужі на рядно минжували, а то рідні в заставу беруть одежу — не вірять...»

«Мати тоді зарікалися, — подумала дівчина, — ніколи до багачів на поріг не ступати...»

— Вам нічого, а з батька будуть насміхатися...

— Ет, видумуєш та старуєш! — одказала їй Мар’яна. — Хто з нас буде сміятися? На кутні, дочко, він засміється!

Мусій стояв на порозі в кожушку, критому зеленим англійським сукном (це ще з тієї врангелівської шинелі, що з-під Перекопу дістав), — казав:

— Наша політика тепер — не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар’яно? Діла йдуть, контора пише, гай-го!

Швачка хотів пригорнути з невідомої йому самому радості Мар’яну, але стримався й тихо погладив шовкове волосся Степанидки.

— Що нам багачі, Степанидко?

А Мар’яна, запишавшись, своє слово додала:

— Старців контора ваша буде писати.

— Старці старцями, а ти по-дурному сердишся! Краще зодягайся скоріше, — вимовив з якоюсь нетерплячкою Мусій, і Мар’яна мовчки зодягалася.

У товсту хустку запиналася, нав’язувала пирогів, коло дітей припадала, а коли все, здавалося, поробила, тоді стала посеред хати:

— Спіть же, діти... Ну, Господи благослови!

— Та вже, каже, поблагословив! — пожартував Швачка й накинув стару шинелю на плечі — велика тінь його постаті одбилася світлом на комині.

— Спіть же, діти, — промовив він Мар’янині слова, лапнув правою рукою за кишеню і вийшов з хати.

Виїхали Швачки за ворота на зоряну дорогу. Під полозками кипить мороз, пару з рота вириває, а кінь бреде заметами сніговими, і сніг курить під його копитами, мов золотий пісок.

Мар’яна сидить на санях, наче та молода на посагу — щаслива; їй здасться, от-от доскочить вона з чоловіком того щастя, коли рід її багатий не буде вже братися на Мусія, як на харпака останнього, «політикою» не вкорятиме, а сестри не зітхатимуть на базарі — «ой бідна сестро» — і раді-раді, що вони не такі, як Мар’яна, а багатирки!

«Ні, хай ще пройде рік-другий, — думає Мар’яна, — а ми (за Мусія мислить) зіпнемося на ноги...» І вона мимоволі гордіє та пишається своїм чоловіком.

Вона солодко мріє, і мислі її, спотикаючись, біжать у минуле...

Справді, били її польські офіцери за Мусія, багачі виселяти із села хотіли — всі так в’їлися, а зайшла комуна — прийдіте поклонімося Мар’яні! Наче Великдень їй настав і світ поширшав... Боялися чоловіка, що землі комнезамам роздавав, і лащилися та піддобрювалися до Мар’яни — не пособилося...

— Така політика, дядьку Андріяне, — казав Мусій, коли виводив був бика з Андріянового двору; розкуркулювали впень.

— Сам ти — політика, чуми чорної гірша, — була відповідь Андріянова, і Мусія продражнили на селі Політикою... Андріяниха хватала на дорозі за роги бика, кричала:

— Убийте мене, розсукині сини, а скотини не ведіть з двору!..

— Політика, — сміялися комнезамщики з Мусія, і бик, звісивши долу товсту шию, пішов, мов арештант той, попереду. Четвертий рік тому, а не забула Мар’яна...

«Такі якісь думки чудні верзуться», — подумала.

— Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусій жінку, стьобнувши різко батогом коня.

Опленчаки-сани заточилися під якусь лісу, кінь підкинув їх — висмикнув під горбик: далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити. Сніг під саньми рипить, а з-під копитів коня, здається Мар’яні, вилітають ухналі — дивні такі — срібні, сині, золоті.... Добре йде під гору кінь Мусія Швачки!