Мати

Григорій Косинка

— Стій, ти здурів, чи що? — гукає до мене з-під повітки дядько Василь. — Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?

— По доктора... Мати!.. — кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать... Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.

Я захолонув од такої зустрічі.

Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був в ту хвилину лише запам’ятати риси цього звіра.

— Do stokros!.. — вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: — Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!

Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:

— Co to jest? Со?! Хлоп німий, як скотина!

Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:

— Дякую за визволення!

О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:

— До штабу! Ця собака — більшовик... У-у, голота!

— Український інтелігент, проше пана полковника? — засміявся, запитавши, влесливий солдат. Він, видко, ждав лише наказу, бо нагайка в руці, з жовтим лисячим хвостом коло ручки, аж підскакувала в солдата, але наказу не було: офіцер поспішав. Він тільки подивився на солдата стомленими очима, де можна було побачити доручення, що пахне у військових єдиним словом «смерть».

І знову польська команда, грязь під копитами коней і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору.

«Батькова правда, — каже до мене це сіре мишеня. — Мати, мабуть, померла, а твоя смерть — праворуч, на коні. Хай-но тільки за село виїде солдат... Не віриш?»

— Ні, — відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з’явилося, а губи шепочуть лише одне: — Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі, — рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.

А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаючись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора.

Ми їхали мовчки недовго.

— Пан — інтелігент? — запитав мене несподівано солдат польської армії.

— Так, учитель, — збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.

Він засміявся, додавши суворо:

— Так не можна відповідати польському офіцерові, розумієш?

Я мовчав.

«Хіба можна було, — гадав я, — сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна...»

— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей.

— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон солдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.

— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю.

Я встав з воза й ждав.

«Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом», — подумав я, приготувавшись до оборони на смерть.

— Йолоп ти, чуєш? — крикнув легіонер, розмахуючи кулаками.

Мені було зрозуміло, що, коли людині втрьох розрубали нагайкою лице, коли вона має десь у схованці револьвера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тоді такий вигляд, що сержантові довелось вжити такого влучного порівняння.

— В чому річ? — поспитав я, здивований, у солдата. — Ведіть мене до штабу!

— Не вдавай дурня! Вивертай кишені, сарака! — гукнув осатанілий легіонер.

Мені зробилося смішно. Так, тепер я розумів — і моментально вивернув; із кишені впала додолу лише квитанційна нотатка «О приемке продразверстки», яку я нахилився підняти та сховати знову, але сержантові не сподобався мій рух, він злісно гукнув:

— Не руш!

— Квитанція за продразверстку, — пояснив я, підіймаючи папірця.

— Розстебни сорочку, — спокійно сказав до мене сержант, оглядаючись злодійкувато на всі боки та підганяючи словами: — Скоріше, скоріше!..

У мене на грудях, на синьому шнурку, висів маленький позолочений хрестик — подарунок матері, коли виряджала мене колись до війська.

— Здійми, — якось тихо прошепотів він, і, коли я передав цю здобич, він уважно додивлявся до проби, а потім махнув чогось рукою: «Казна-що, мовляв, але пригодиться», витяг із-за пазухи великого гамана й положив туди мого хрестика...

О, в тому гаманці були не тільки хрестики, що мали вартість таку, як мій!

Я взяв на мокрій землі шнурок та нотатку.

— Рушай! — сказав незадоволено сержант, додавши: — За образу честі польської армії я повинен був тебе розстріляти, як пса. Так, як пса. Але зараз маєш підвозити до більшовицьких позицій набої, зрозумів? Ти не більшовик?

— Дякую панові офіцерові! Ні! — вигукнув я радісно, лише для гонору назвавши героя хрестиків офіцером... Але які прекрасні наслідки мало для мене це слово!

Сержант похвалив мене, що я такий, мовляв, розумний хлоп, що навіть польською мовою володію.

— Рідко трапляються такі хлопи, — зробив він зауваження. — Навіть українські інтелігенти...

Але я не слухав; мене охопила така радість, що зможу нарешті проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойового сектора більшовиків, де перед моїми очима стояла поза арміями лише Зеленогаївська лікарня... Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір’ю... Лікар повинен поїхати — це моя постанова...

І я гнав коня до польського штабу з такою силою, що мій пан сержант лише посміхався: