Мати

Григорій Косинка

— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.

Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.

— Ні, як таки так їхать? — починає картати він мене. — Ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти... О, то це пани — живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса...

Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.

— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть. Ми їм кажемо: «Він приїде з доктором», а вони ковтнули води з ложечки — захлинулися...

— Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброї честі! — каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підхожу до воза — у мене тепер ні жалю, ані серця — лише тупий біль. У клуні напівтемно, а зайчики від сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі...

— Польща озолотить тебе за мене, чуєш? Я — граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії, розумієш? Хто ти? Маєш допомогти мені...

— Чи не гадова душа! — відповідає дядько Василь. — Цабе яке вискіпалося; мулько, мабуть, лежати на возі?!

Я засміявся... Мені вподобалася така відповідь, але я згадав за коня.

— Веди його в левади, хай трохи промнеться, — сказав Петрові, передавши вуздечку.

В клуні тепер нас тільки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи щільно зімкнені, а пристаркуватий, з великим шрамом на бороді вид такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: «Я — бідний».

— За мою смерть... Пам’ятай, польська армія розіб’є більшовиків... І не тільки ти, — це граф до мене, — а все село спалимо до цурки... Дай мені води, — командує по військовому граф дядькові Василеві.

— Ой зараза ж! — це дядько Василь.

Я запитую графа польською мовою:

— Пан полковник не помиляється? — Мені тепер просто хочеться побалакати — доля його лежала в моїй кишені, але дядько Василь нервується:

«Скоріше, чого там панькаєшся», — кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із вуст пораненого кару вогнем...

— Селом побігли більшовики! — пошепки, причинивши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.

— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! — кричить до неї дядько.

...Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до найменших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді знову виймаю з кишені револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежі.

— Більше не доведеться палити, пане полковник!

Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:

— Не стріляй, він уже й так готовий... Сам дійшов. Фу, смердота яка!

В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригаюгь немазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці заскакують у двір пити воду...

— Я приберу його до вечора, — каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню; а сам по-хазяйському виносить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на весіллі.

— Стомилися, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця. — Вода в нас хороша, кринична... Хліба трудніше достать, а вода, слава Богу, є! Не вірите в Бога? Не годиться так...

Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.

Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.

— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть...

Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.

— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати, — каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.

Ми коло порога зустрічаємося, а він:

— Щастя твоє, — до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа, — щастя, що тільки вирвано шматок м’яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя... — якась гірка усмішка на обличчі. — Залий березівкою.

Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коли почули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.

Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати?

...Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?

— Смерть... Не хвилюйся сину, — вговоряє мене якийсь старечий голос.

З моїх очей капають нестримно сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю...

«Смерть!» — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм.

— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір’ю, щоб пам’ять була, — той самий голос старої.

Я виходжу з хати; принесли полотно на труну матері...

Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м’ята та любисток, ще й гвоздики — повні квіти, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати зціпила губи, як і мертвий солдат?

— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а з нею летить моє божевільне запитання.

І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а солдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито:

— Смер-р-рть!!.

Я йду...

— Ну, розписуйте хреста, — каже мені спокійним голосом майстер, наш сусід.

— Зараз.

...До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмикнув.

Я беру крейду до рук і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері.

Майстер підказує мені:

— А ви, Максимовичу, просто, без латини: «Оксана Андріївна Романюк...»

— Ні, не можна: мати.

Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було б на хресті матері змалювати її страждання.