|
Товариш Гавриш
Григорій Косинка
|
Хай не ображаються письменники-естети, що я дозволив собі написати таке буденне оповідання. Ну, справді, хіба варто писати про двісті п’ятдесят пайових яєць у кооперативі села Долини, про товариша Гавриша, що вистроїв цю крамницю, і, нарешті, про самого Кіндрата Осику, що оповідав таку нудну історію? Але я, автор, насмілився написати. — О, це справді була історія! — вигукнув, ударивши обтесаний брус ломакою, дядько Кіндрат. — Не тільки я, Кіндрат Осика, але уся Долина не забуде товариша Гавриша. Одного не знаю: чого наше село Долиною охрестили? Може, через те, що з нашими полями межували землі пана Долинського? Я засміявся. Так, село було не в долині, де цвіли сади Долинського-пана; його замикали аж три Татарських шпилі, що ранком один із них заступав сонце долинянам до самого снідання, а два інші стояли за селом, мов ті стовпи, до великих-великих воріт... Але за Татарськими шпилями люди бачили далекий, сивий давниною, а влітку — пашнею, під осінь — туманами з росою, степ... Гей, як з ями якої виривався у долинянина крик, коли вибігав на гори, за Татарські шпилі! А в селі було так, як і скрізь; земля клітками та смужками, а на якусь клітку вісім — десять душ: «їж, мовляв, хліб, — тільки пальців не кусай!» Осика одповідав далі: — Добре ще було тому, хто з прадіда бережок захопив, тому хоч городина жалю не робила; а вже ті, кому пізніше довелося ліпить свої хати під Татарськими шпилями, коли садовили молодий вишняк навесні, довго дивилися у сиву далечінь степу, а потім сердито спльовували сажнів на три вниз і недобрим словом згадували батьків своїх, що бережка не захопили. Просто: не було де виплюнути свою злість, бо плюнути, як дехто раяв, услід панові Долинському далеко було, та й заробітки панські пам’ятати доводилося... А просвітку — ніякого, бо на все село в одного тільки Максима Журавля псалтир був; пізніше трохи, років за п’ять до революції, як земство однокласну школу поставило, прийшла на село, разом із гребінцями, «Конотопська відьма» Грицька Квітки, а «Кобзар» Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той «Кобзар», дак тільки після революції виринув! Любив він долинян здорово; було, каже, жартуючи, до якої-небудь баби: «Чи не чули, вчора я нове зілля од пристріту на березі знайшов: «картопляники». А вона як почне йому ті зілля всякі згадувати, думає — й справді Гавриш якісь нові картопляники викопав! Тоді він подякує, сам усе це записує, а коли вже вона почне допитуватися, засміється та: «То я пожартував, бо ми з хлопцями вчора товченики на полі варили, а Кіндратів Карпо (це мій, виходить, хлопець!) картопляники все згадував...» Баба тільки рукою махне: отак випитав у неї, як те зілля шукати... Була ще у Гавриша Мар’яна на селі, — довга дуже історія, — але померла — зажурилася, як його до тюрми загнуздали! Ой там любилися так, що, як заспіває, було, Мар’яна (а вона жила на моєму кутку), проклятий син буду, не можна спать, ну підводить тебе з сіна в клуні, аж ростеш наче, їй-бо! Так одклепав Гавриш за того «Кобзаря» три годи; були ще грішки за ним, правда, з долинською економією: спалив хтось на другу ніч, як тільки Гавриша забрали до тюрми, але діло це якось потухло, бо таки часто горіли тоді не одні економії; а, бува, й дядько заможненький — дивишся, все наче гаразд, а він тобі до Бога димом пішов!.. Яке вже не є глухе наше село, а докотилася й сюди чутка, що погнали Гавриша з київської тюрми десь золото копати; село з того часу як заніміло, бо затужили по базарах, заголосили ту мобілізацію скажену: матері в припіл сльози ховали, наче ранню росу струшували, сестри схлипували, а жінки з дітьми тільки приказували:
|