|
Товариш Гавриш
Григорій Косинка
|
Далі не пам’ятаю... Але за товариша Гавриша я докажу тобі. Осика нахилився до мене й пошепки додав: — Хай оцей чоловік пройде: це — Журавель. У-у! Там багатир колись був — по три пари волів держав. Я, звичайно, погодився переждати Журавля, бо, правду кажучи, подобався мені Осика своєю манерою оповідати, а сам був уже чоловік у літах, часто кашляв спльовуючи, а його колись, мабуть, у молодості, глибокі, ясні, з довгими віями очі видавлювали тепер сльози... Але в голосі ще бриніла така сила, він так умів захоплюватися якоюсь подією з власного чи громадського життя, що мимоволі слухав би Осичиних оповідань без кінця... — Ну, Журавель потолочив уже пісок вулицею, тепер можна й розказувати, — продовжував знову Осика. — От крамниця наша: збоку глянути, виходить ніщо, правда? А скільки-то ми попомучилися по тих базарах, де всяке стерво підстригати мужицьку вовну хоче!... Але я вже буду все по порядку розказувати: якраз, наче на гріх, доснувалася думка до Журавля! Його, бачте, синок да скінчив двокласну (це в сусідньому селі), а коли на селі настала ото голодовка, дехто почав уже пробувати, який-то на смак курай, тоді до села приїхав несподівано товариш Гавриш (він уже тоді з «товаришами» був!). Ну, приїхав, — зразу ж до мене — старі знайомі; зрадів я, та, правду кажу, не дуже, бо село аж клекотіло тоді: Журавленко завів свою гарнізацію (бо хотіли хліб у багачів трусить, і тільки хто про це писне — на другу ніч у ставу плаває!). «Гавриш у комуні тепер...» — прошепотіло ще звечора село. Я потерпаю собі, побалакав із Гавришем, розказав йому про наші долинянські порядки, а він зціпив зуби, взявся за голову да так за столом аж застиг: думав. «Хліб, — каже мені Гавриш, — нехай кров стікатиме з того хліба — потрусимо. Не можна ж, щоб хтось вимінював грамофони та золоті сережки, а комусь із кураю смерть у чоловічках вигравала. Цього не буде!» Ми довго отак мовчки просиділи коло коптилки, вже моя стара й картоплю поставила на стіл, каже: «Хотіла картопляників спекти ради гостя, а борошна й пилинки немає...» Гавриш так якось чудно засміявся, мабуть, згадав, як він бабу картопляниками про зілля випитував! «У мене, — каже, — десь у торбі ще є шматок хліба: хватить на вечерю... А де ж це ваш Карпо?» — питає у старої, а вона на всю хату так і заголосила: «Убили на війні мого сина...» Промовчали ми цю хвилину, а далі Гавриш і каже: «Ех, життя на селі злиденне! Революцію зробили, а ви й досі не опам’ятаєтеся: здихаєте, а злишків у багачів забрати боїтеся, правда?» «Да воно, — одказую йому, — правда. Он, за вашої пам’яті ще, скільки балакали за той кооператив, а й досі толку немає: скубуть останні злидні по базарах...» «Оце вже, — мовив уголос Гавриш, — чортівня зовсім. Але скажете, брешу, коли не збудую долинянам кооператив!» Сказав це він, а я тільки-но картоплину обчистив, коли це коло дверей (у мене там сука спала на ганку) як заскавулить, так я й обмертвів: «Це — Журавленкова гарнізація...» Заходять вони утрьох до хати, а Журавленко револьвера в руці держить — от-от стрельне... «Яка твоя програма?» — питає він, не поздоровкавшись, у Гавриша. «Яка програма?» — пильно так дивиться на нього Гавриш, а той знову: «Ти за комуну чи крестьян?» Ну, думаю собі, отут нам усім трьом жаба цицьки дасть: Журавленко не милує. «Чудний ви чоловік, — каже йому Гариш, — револьвера треба заховати, а то він ще вистрелить, а ми повечеряємо з дядьком Кіндратом, а документи мої маєте: безробітний учитель». І витяг із-за пазухи якісь папірці та й передав Журавленкові; підкрутили вони тоді гнота у моїй коптилці, крутили того папірця коло світла на всі боки, а далі Журавленко запитав: «Печать якась подозрітельна. Як ви, хлопці, думаєте?» Узяв того папірця ще Миронець, з нашого ж таки села парубок, але він іще змалку був якийсь такий собі, що не всі вдома ночували. «Да, — каже, — все хорошо, печать только неясная...» А по цій мові не вспіли ми й по дві картоплини з’їсти, як Журавленко роздяг до голого тіла Гавриша, але нічого не знайшли, а торбину його стара на піч кинула. Я встряв до розмови, а він, син чортів, так на мене вовком як глянув, наче два карбованці подарував: «Ляду, — каже, — старий, закрий свою, а то поганий вітер віє...» Погомоніли вони за ту програму з Гавришем, а він же, хай легко згадається, так говорив з ними та лаяв (бо проти вітру слова не можна було сказати), що вони ще до себе в гості закликали... — Ідіть уже, тату, обідати, — прибігла кликати років десяти дівчинка Осику, а він узяв її за розпатлану голівку, нахилив і поцілував. — Скажи матері — ще рано, он-он й досі кооператив не зачиняли на обід, а вона поспішає... — Це моя найменша, — посміхнувся в сивого вуса Осика. А Гавриш пішов із села ще вдосвіта, а на другий день за Татарськими шпилями заскрекотав кулемет: що тоді робилося в Долині, переказать не можна! Журавленкова гарнізація гонить людей на мобілізацію: ніхто не йде, люди виснажені голодовкою, а вони літають селом на конях, як лути, та нагаями, хто не хоче йти, прасують! «Оце тобі за камуну! Ти камуни захотів?!» Люди хрестяться та моляться: «Якої комуни? Ніхто не хоче, тільки живого пустіть...» Побігали отак до обід кіньми, постріляли десь, коли, чуємо, біжить кутком Журавлівна та голосить:
— Це, — кажу я до своєї старої, — мабуть, Журавленка піймали? А воно так і вийшло: піймала, тільки не комуна, а куля під шпилями. Кров’ю скропили тоді лишки хліба у куркулів — це правда, але не можна ж було по-людському поділитися з ними. В одного Журавля триста пудів пшениці перемитої, як золото, знайшли на хаті, а в Миронця загнилася у жомовій ямі, а не хотів людям навіть на одробіток дати! Отаборився тоді у селі товариш Гавриш. А в нас на той час одного ладану не хватало: покадить на селі, залить його самогонкою та запалить, — хай за Татарськими шпилями вітер розвіває! Ну, такий скрут був — не можна переказати! Люди ходять, як зачумлені, ніхто не хоче не те що за роботу якусь там братися, ні, отак тільки й чуєш, бувало: там убили, там спалили когось, а там хліб на лопату з вікна вимагали — за крадіжками, кажу, та розбоєм світу не видно... Ну, дійшла черга й до церковного сухостою (його навозили ще до миколаївської війни). Удень ще соромляться, а серед ночі почали красти. Зустрів я раз Гавриша, питаю: «Що це воно робиться?» «Є, — каже він до мене, — місце для сухостою: завтра хай виють усі до Бога, до чорта, а я заставлю силою строїти кооператив. Я сам покажу долинянам, як треба робити». А я добре знав, що слово у товариша Гавриша — діло, одно не ясно мені: чого це саме йому захотілося в неділю? Ну й діла були! Гавриш на сході об’явив, що по два фунти солі видає тому, хто з’явиться у неділю на роботу (о, він знав, куди стрельнути, бо на сіль ще скрутніше за хліб було), і, коли тепер згадую, просто не віриться: півсела вийшло на роботу ще вдосвіта, а коли за шпилем виринуло сонце — наше добре снідання, — у землю закопували шули... А сам Гавриш скинув шинелю, а за ним десять червоноармійців — і вивозили своїми кіньми підвалини. Копали землю, а вона, стара, скреготіла під лопатами: не хотіла, видно, вигону без бою дарувати!.. Я дошки пиляв із дядьком Дмитром: мука, а не пиляння — він, козак, зголоднів, пилки не потягне, а старий Чумак довго стояв та дивився на роботу, а далі скинув свиту, перехрестився до сонця, каже: «Може, Боже, гріх буде — прости разом з Осикою, а не можу дивитися, як Дмитро штани часто підсмикує!..» І став у широкій, сірій, ще не добіленого полотна, сорочці до пилки... Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики, бачу живого діда Чумака в недобіленій, сірій сорочці; він стоїть у пам’яті поруч із товаришем Гавришем, і кооперативна крамниця села Долини, мислю я, так само велика творчість для майбутньої моєї країни. Хай не сміється читач, що привик захоплюватися складними ситуаціями героїв; у селі Долині є теж складні ситуації, але вони часто бувають, за словом Осики, прості, до курячого яйця. За Татарськими шляхами, де ще й досі, коли йдуть на вулицю парубки, вони дзвінко вигукують, а один робить долонями рупор і дико ірже, як молодий жеребець, у безмежні зоряні світи... — Ніколи б зроду так не робили люди, — каже до мене захоплений Осика, — коли б не товариш Гавриш! Він цілих два тижні, мабуть, не спав, але добився-таки свого: крамниця, мов світлиця у пана Долинського, була нарешті готова. «Ану ж, — гомоніли межи собою люди, — побачимо, яке-то в Гавриша слово». Це вони за ті два фунти солі згадували! А він, — хитрий псявіра був, — не збрехав: обіцяв видати за неділю сіль — видав. Треба було паї збирати, а в нас же, кажу, всі голі як бубон: де тих грошей на крам дістати? А Гавриш каже: «По десятку яєць приносьте, з останнього стягніться, а треба. Не можна кидати почате діло, хай посміхаються з вас сьогодні, але завтра самі прийдуть до вас на «прийдіте поклонімося...» Отоді всі повірили йому на оте «треба», що за два фунти солі не збрехав: дали паї, дали в заставу все, що змогли дати. — О, це була історія! — вигукнув Осика це слово. Стоять наші багачі, посміхаються. «Гавриш, — кажуть, — голого до голого спинами стулює, хоче з цього кооперацію зробити». — А що, може, не зробив? — запитує мене схвильований Осика, показуючи волосатою рукою на крамницю. — Був з’їзд, а Долинянське кооперативне товариство — перше... О, хіба я можу забути товариша Гавриша? — звертається знову Осика. — То Гавриш і тепер у вас працює? — запитую я дядька Кіндрата. — Де там! — якось важко зітхнув Осика. — Немає. Але я скажу, коли вже почав, по порядку. Він же заснував у нас сільськогосподарську артіль на землях пана Долинського: правда, вона скоро засохла, артіль та, але за це наш кооператив прищепився. Оце тепер трохи охляли — недорід підрізав, а все ж крутимося, як той казав... — Ого, хай скрізь би, дядьку Кіндрате, крутилися кооперативні діла, як у вас, то ми вже, як казав Ленін, давно б злидні струсили... Все до соціалізму наблизили б. Але Осика не слухав моєї уваги. — Ех, товариш Гавриш! — промовив упівголоса Осика, потім повернувся своїм широким лицем до мене: — Повіриш, ми їздили від села клопотатися до партії, щоб не забирали його на той скажений польський кордон, наче знали, що то буде смерть товаришеві Гавришеві... Він на хвилинку замовк, а далі: — Ну, а в партії, сам знаєш, коротко все це: не можна... Там йому відповідальніша робота. Виїздив він із села восени: грязюка саме така стояла — по коліна, але нікого так не проводили селяни, як Гавриша!.. Комуніст був, — зробив тут же свої висновки дядько Кіндрат, — добрий чоловік був — добра й слава, а трапляється іноді серед них таке стерво, що своїми б руками задавив! Падлюка, а не чоловік... — Годі вже тобі чоловіка морить там, іди обідать, — покликала вдруге Осику жінка в новій, жовтогарячого кольору, хустці. — Насипай... — одказав він їй, а сам не підводився, сидів на тесаному брусі — голова гойдалася до землі, а права рука, якою він любив, коли розмовляв, робити широкі рухи, зціпилась у кулак. — Не знаю, може, там помилилися (але Гавриш не такий, щоб не дати про себе звістки), але я довідався про його смерть у кооперативі. Листа з дивізії одержали, де сповіщали про смерть Гавриша в бою з польською охороною: хотіла, кажуть, кордон перейти... Ми мовчки встали; сонце вже давно звернуло з обіду, і Татарські шпилі з голими покришками підіймалися над зеленою Долиною, мов стовпи до великих-великих воріт. — Оце й усе, — промовив Осика, додавши: — Як для кого, але я ніколи не забуду, а може, й долиняни, товариша Гавриша... Хто ж струснув наші злидні? Може, Журавленки? І він показав рукою на крамницю, де вже після обіду одмикали важкі замки для буденної роботи. Ми попрощалися. Але найзвичайнісіньку кооперативну крамницю села Долини, — що стоїть у моїй пам’яті поруч із товаришем Гавришем, з його, як думає Осика, фатальною смертю на польському кордоні, — я, автор, мислю так само великою творчістю для майбутнього моєї трудящої країни. 1925 |