Щира любов

Григорій Квітка-Основ’яненко

Так і положилися, щоб Семен Іванович, коли тільки захоче, щоб і приходив.

Та й зачастив же! Що в бога день, покінча своє діло, справить що треба та, не оглядаючись, — на Гончарівку, бачите, до Олексія... більш нічого, йому буцімто тільки його і треба. Тут вони сидять, розговорюють, читають. Олексій розпитує, як що трудне та непонятне для нього у четьї мінеї; Семен Іванович товкує, та так чисто, що неначе в рот кладе; а Галочка так і слуха: забуде і роботу, устромить голку у полотно та й не виводить її, ручку опустила, головку підняла, а очиці — як ясочки, так і не сходять з Семена Івановича... так-то щиро слуха.

Слуха!.. Коли б же хто та опісля почав би її розпитовати, що таке розказовав Семен Іванович, то коли б тільки по правді, вона б і сказала, що хоч і прислухалася до усякого слова, та не второпала нічого, бо усе приглядалася, як він гарно говорить та губоньками, що червоні, як та калина, поворочує, і з-за них та зубоньки мелькають, білесенькі та рівнесенькі, як є один; які то рум’яні щоки, які узенькі чорні його брови, — як на шнурочку, а очиці які ж то! Він казав, що через очі можна бачити душу у чоловіка. Так і є, що правда. Як зирне на мене, то я і бачу, яка в нього душа добра, який він жалосливий до усіх; та так мені його жалко стане... та через те нічого і не розслухала, об чім він розказовав.

Сього Галочка нікому не говорила, а тільки думала собі, як, було, проводить Семена Івановича об пізньому вечорі та ляже на своєму ліжку, щоб-то спати, так їй і не спиться: усе-то силкується згадати, що читав або розказовав Семен Іванович, так-бо не згада нічого... «Нехай же завтра не буду на нього дуже пильно приглядатися, а усе буду слухати, — так скаже, було, Галочка звечора, а удень прийшов Семен Іванович, почав говорити... забула наша Галочка слухати — знай, розгляда його і доглядається, чого учора не добачила, що «он ямочки на щоках його, що так би і дивилася на них; он рученята невеличкі та біленькі, мов у панночки, та як заговориться, як обіпреться рукою об голову та пальцями перебира своє волосся, чорне, як смоль, та м’якеньке, як шовк...»

Оттак і поусякдень Галочка що-небудь знайде у Семена Івановича, чого перш не розгляділа: то голос приятний, то як задумається чого, — а вже щось частенько став задумоватися, — так його жалко: усе б на нього і дивився. А як піде по хаті, так що то за стройний у стану, що двома п’ядьми можна його обняти, мов переломлений, так і вихиляється.

Семен Іванович приносив і свої книжки, та що то за прерозумні! Про усе, про усе там писано було. Олексій, бо він один їх і слухав, не нарадується, було. І розказовав багато дечого розумного. І про себе розказовав, що він є поміщик, що у нього вотчина аж біля Прилуків, укупі з братом, більш чим сто душ; батька і матері нема — померли, брат господарює, а він служить у війську. З братом живуть, як закон велить, люб’язно і согласно; брат йому усе вистача, чого тільки треба, і що він сам собі вольний козак. «Що, — каже, — хочу, те роблю, ніхто мене ні у чім не силує і не поборонить ні у чім, бо я собі сам пан над собою. Служу у війську, поки треба. Коли стане замиреніє, піду ув одставку та й оже...» Тут щось і замовк та скочив з лавки, ходив-ходив по хаті: усе думав щось собі довгенько... далі схопив шапку і став збиратись додому, а ще то і не пора була: він, було, завсегда просиджує до пізнього вечора, а тут ще тільки сонечко геть-геть спустилося.

Олексій кинувсь, щоб його прохати, щоб ще посидів, бо ще рано, так ні: притьмом ніколи, діло є, треба сьогодні зробити то се, то те... і не впросили його, щоб ще посидів; пішов собі тихою ступою, похиливши голову...

Олексій став жалковати, думаючи, чи не розсердив його чим, так-бо ні: так приятельно розговорювали. «Хіба чи не ти, Галочко, чим його розсердила?»

— Щоб то я, панотченьку, — ледве промовила сердешна Галочка, бо сльози так налягли їй на душу, що й дихати важко було.

— Так бо ні! — вп’ять став розмишляти Олексій. — Ти йому сьогодні і слова не сказала. Не знаю, що се таке є; нехай чи не прийде завтра, розпитаю. — І пішов з хати.

А Галочка як подумала: «А як не прийде...» — та з сим словом як заплаче! Батечки! як то гірко плакала, до самого вечора! А чого — і сама не зна. Такі думки постигли її, що і не придума, що їй і робити: то, дума, може, він занедужав, нікому його доглянути, тяжко йому, може, ще до світу і вмре... Та від таких думок аж з ніг звалилася, прилягла на ліжку, слізоньками обливаючись... «Коли б можна, побігла б, мушкою полетіла б до нього, тільки б глянула на нього, що з ним робиться... коли нічого, то і мені б полегшало... Коли завтра не побачу його, то, певно, до вечора вмру... Так мені тяжко!..»

Не вмреш, Галочко!.. Бо ще дуже зарані, як ще і не приходив ніколи так рано, Семен Іванович вже і йде. Галочка, ще тільки устала, та усе пильно на город дивилася... і трошки згодом вздріла його, та аж за ворота вибігла і, як птичка веселенька, підплигує, щебече до нього ще здалеку: «Чи ви не вмерли, Семене Івановичу? А були ж недужі? Чи чого розсердилися на нас? Що ми вам заподіяли, що ви нас учора так хутко покинули?»

— Нічого, Галочко, нічого. Діло було, більш нічого, — казав Семен Іванович, веселенький вже, і люб’язно усе говорить і не хмуриться. Увішедши з Галочкою у хату, зараз і пита: «Де ж Олексій? Я вже увесь день у вас посиджу».

А вже Галочка і облітує по усьому двору, гукаючи:

— Тату, таточку!.. Та йдіть же швидше! Вже прийшов... прийшов, єй же то богу, прийшов!..

— Хто там прийшов? — обізвавсь Олексій від хліва, що заплітав з батраками.

— Та він же, панотченьку, він! Він і не вмирав, він і недуж не був, йому діло було. Сьогодні увесьденички буде в нас, — казала Галочка, розмотуючи руками, а сама чи договорила, чи ні, та вже і біжить мерщій у хату.

— Та хто? — ще таки гукнув на неї батько.

— Та Семен Іва... — більш і не чути було, що Галочка сказала, бо вже вбігла в хату; вже й там кидаєтся, порається, прибирає, і сама не зна, що воно таке... Небо над нею піднялося, сонечко ніколи так над нею не сяяло; куди не гляне, усе їй весело, усюди гарно, так гарно, що аж сльози її пройняли... Побігла у кімнату, сплакнула трошки з радощів, вмилася, утерлася, прибралася і вибігла до гостя, веселенька, як пташечка.

Вп’ять пішло діло, як і спершу. Еге! Та шось не так вже. Пожалуй, прийде Семен Іванович і веселенький, і розговорливий, і дещо жартовливе скаже і Галочці; та далі чи розказує, чи стане читати, та почне часто поглядати на Галочку, та й змішається зовсім. Як установить на неї свої карії очі, дивиться, забуде, що й говорив, або і читати перестане, і буде на неї довго дивитися... і чого то в очах у нього не побачив би! Там була уся його думка; усе, що було у нього на душі, усе можна було бачити... Що таке — ми будемо знати опісля, а Олексій не дуже в його очі заглядав, він би і не розібрав нічого, хоч би і подивився в них; він, було, тільки дивується, чого Семен Іванович так задумався, та і собі замовчить, щоб не мішати йому об чім там думати.

Одна Галочка трохи чи не знала, що на думці у Семена Івановича: бо як тільки побачить, що він почав на неї дивитися пильно, не так як завсегда дивиться, вона вже не зирне зараз на нього, а похилить голову та голкою шиє, а тільки по роботі копирса, а що дума собі, так хоч побожуся вам, що однаковісінька у неї думка була, що у Семена Івановича... Та як пуститься вона у тую думку, як дасть їй волю, так їй хороше, так весело, що вона і не тямить себе, чи вона на землі, чи у раю... Їй здається, що вона, мов пташечка божа, літа попід небесами і щасливіша від усіх людей: та тут і гляне, — на кого ж їй більш і глянути, — гляне на Семена Івановича... та якими очицями гляне... що Семен Іванович вдарить себе рукою, затулить очі, припаде на стіл, довго так полежить, піднявся... видно було, що сльозинка-друга в очах його блищить... Обітерся, устав, походить по хаті і вп’ять сяде...

А Галочки вже давно тут нема: вже давно у кімнаті... тяжко їй стане, дух захватує, сплакне і поки-то, поки справиться з думками, що увійде до них.

А Олексій, той на усе дививсь по-своєму. Бачачи, було, що Семен Іванович так страждав, приньметься його розпрошувати: «Чого ви так собі, Семене Івановичу?»

— Так щось, нездорово, — скаже, було, він так, аби б що-небудь сказати.

— Чи не викушали б, може, полинькової! Вона кріпко полезна вещ від усього.

О, щоб тебе, пане Олексію, з твоєю полиньковою! Ну, так що прислужився! Від усього, каже, полезна. Ти вже до старості доходиш, так позабував єси, що то є молод чоловік. Не тільки твоя полинькова, та і ніщо у світі не відведе туги від серця, хіба... — Ох! тут і своя молодість згадується!.. Якого то дива не робили зо мною і карії очі, і румянії щоки, і біленькі рученята! Годі!.. Не хочу згадовать, тільки жаль бере!.. Будемо своє розказовати.

Так усе частіш, усе частіш діялось меж Галочкою і Семеном Івановичем. Вже й так траплялося, що хоч він і прийде, то такий же то смутний, такий невеселий, що й слова від нього не почуєш. Сидить, мовчить, часом здихне, а на Галочку, не зводячи очей, дивиться... і з тим і піде.

— Чи не сердиться на нас чого Семен Іванович? Чого він такий чудний став з нами? Як ти думаєш, Галочко? — пита, було, часом Олексій дочки.

— Може, — одвіт повагом дасть дочка, аби б то що-небудь сказати, а сама дуже добре знала, від чого він такий. Та так знала, що відгадувала сама собі, який він прийде: чи веселенький, чи ще більш смутненький. По своїй душі відгадовала і об ньому.

Щодень, щодень Семен Іванович був усе смутніший, як ось і овсі не прийшов... Галочка просумовала, і на другий день не дожидала його: нема, нема і на третій і на п’ятий нема... Галочка сумує, Галочка плаче... то роздума і скаже: «Добре він робить, що покинув до нас ходити... Що з того?.. Нехай! Він привикне без нас, забуде... усе йому равно; однаково ж я швидко вмру... не можу його забути!.. Хоч сяк, хоч так!.. Мені треба вмирати; нехай він живе, нехай любується у білім світі! Нехай і їм світ красується, як найлуччою своєю квіточкою!.. Коли б тільки провідав, де я лежатиму, та щоб хоч разочок навідався б до мого гробу!.. Земля б стала мені пером, тісна домовина стала б мені за веселую світлицю; запекшіїся уста мої усміхнулися б до нього, замершії оченьки мої глянули б і скрізь насипану землю вздріли б його, сухая рука моя іще б простяглася до нього!.. Лучче смерть мені прийняти, лучче моє дівованнячко, і мою молодість, і мою дівочу красу заховати так, як вона є, чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він і не пожалкує!.. Смерте, смерте! де ти? Пожалкуй батька від діточок, жінку від мужа, не бери їх: їм хороше на світі жити, не бери їх; озьми мене, нещасну сироту! Мій батько ще не стар, ожениться, дітей бог дасть, мене забуде, без мене привикне, не буде журитись; а мені зачим жити на сьому світі?.. Коли він справді мене любить, як я його, так ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої любові має бути? Смерте, смерте, озьми мене! не жалкуй ні моєї краси, ні дівованнячка... Мати сира земле! прийми мене до себе, приголуб мене і не пусти мене на світ, де нема ні щастячка, ні одрадоньки і ніякої втіхи!..»

Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з’їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу — і нічого не прочита.

Так сумовавши, у неділю гукнув на Галочку: «Давай, дочко, швидше обідати. Мені діло є у городі». Негаразд пообідав, подякував богу — зараз за шапку і, ворчачи сам собі: «Я не стерплю так довго... пропаду від нудьги», — пішов з хати аж у самий город.

Як осталася Галочка сама, чи поприбирала дещо, чи ні — журба її узяла... Сіла кінці стола, схилила свою головоньку і рукою підперла та і задумалась... Об чім же вона там не думала?.. об чім не розмишляла?.. чого то не розгадовала?.. Тільки що сльозоньки з чорних очей капали на її шовкову запаску...

Не чула, і серце їй звістки не подало, що Семен Іванович увійшов у хату, стоїть перед нею, дивиться... вона плаче! Він не стерпів, ухопив її за руку та аж крикнув: