Щира любов

Григорій Квітка-Основ’яненко

— Галочко, чого се ти плачеш?

Господи! Що сталося з Галочкою! Сама себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять. Насилу схаменулася, насилу у чувство прийшла та розгляділа, хто се є против неї і що схопив її руку і пригорнув її до свого серця, що так і чути, як воно кріпко колотиться...

— Се ви, Семене Івановичу, — насилу промовила словце і стала визволяти тихенько свою руку, буцімто щоб хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і стала його прохати: — Будьте ласкаві, сідайте, поки панотець вернеться з города. Вони пішли до чоловіка за ділом.

— Жалко, що нема, — сказав Семен Іванович. — Я й до нього, я й до тебе прийшов... Галю, зірочко моя!.. Не можна мені без тебе пробути... Усе тобі розкажу, як я страждаю без тебе. Побачивши тебе уперше, мені здалося, що я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо ніхто мене так приятно не зове, як ти. Душа у мене стрепенеться, серце заб’ється, і мені стане так весело, так весело. Згляну у твої оченята, що отсе напрасно ти рукою закрила... закрий їх, та тільки слухай. Без тебе я не жив, а маявся: чи справлю хоч трохи своє діло — біжу до тебе. Біля тебе — моя радість, моє шастя, моя втіха! Без тебе мені увесь світ немилий. Не вмію розказати, як весело мені біля тебе... Далі думка така стала приходити: «Галочка тебе не полюбить...» Слухай-бо, не закривайся і другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе, тогді роби зо мною що хочеш. Від такої думки я став відвикати від тебе, затим не буду їй докучати, не буду ще більш до неї привикати; перестану овсі ходити, не буду її бачити, швидше вмру: бо, не бачивши тебе і не слухаючи твого голосочка, знаю, що довго не проживу. От я перестав до тебе ходити, усе звав смерть до себе...

— Та і я ж її... викликала, — через велику силу, хлипаючи, промовила Галочка...

— Як се можна? Тобі треба жити! — аж скрикнув Семен Іванович і, ухопивши її руку, став оп’ять казати: — Ти — втіха твоєму панотцеві, ти — краса усьому миру! Тобі треба жити. Нехай я один постраждаю! Як можна мені жити без тебе? Нащо мені і світ, коли мене не любиш!..

— Хто ж се вам сказав, що я вас... — сказала сміливо Галочка, та вже ледве-ледве договорила, та тихесенько, як кропив’яночка закінча свою пісеньку, так вона закінчила, — що я вас не люблю?

— Так ти, мене, Галочко, любиш? — крикнув Семен Іванович, не тямлячи сам себе з радості. І, хопивши її другу руку, став пильно приглядатись їй у оченьки, усе допитуючись: — Скажи, так ти мене любиш?

Де б ділася Галочка! Утекти — не можна: він за руки кріпко держить, а тут ще у вічі загляда і пізна усе, пізна, що у неї є на душі. Що їй робити? Куди очиці заховати? Більш нікуди — припала йому на плече, і не видно йому її...

А він усе просить, та руки цілує, та молить, щоб сказала, чи любить його хоч трішечки...

Жалко їй стало його; а на серці їй весело, так сльози ж так і ллються, і сама не зна чого; за хлипанням ледве промовила: «Я не знаю, як люблять... а тільки усе те, що ви розказовали... то так і мені було без вас... і я не хотіла без вас жити... хотіла вме...»

Вже останнього Галочка і не договорила. Вже Семен Іванович, не тямлячи і сам себе з радості, обняв її, пригорнув до серця і поціловав...

— Що зо мною діється? — сказала тихесенько Галочка, лежачи на руках Семена Івановича, що держить її, цілує, цілує її зовсім нечувственну і стане дивитися їй в очиці та вп’ять цілує. — Що зо мною діється? Мені так хороше, що я не зумію і розказати. Ще як стала знати вас, то, було, як задумаюсь, задумаюсь, то мені тогді було так хороше... Та ні, тепер лучче. Тепер я не знаю, хто я, де я і що я? Я, мов птичка, вибилась з хмарочок густесеньких та темних, біля ясного сонечка літаю. Не страшно мені, хоч по увесь вік горечко, бідонька, усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала тепер таку годиноньку з вами, що і повік не забуду сієї радості... Ви мене любите... ви мене цілуєте, ви мене не покинете ніколи?.. — Та з сим словом обняла його ручечками і пригорнула до себе кріпко і, гірко заплакавши, жалібно стала прохати його: «Не покиньте, не забудьте мене. Ви — моя і душа, і серце, і втіха, і радість. Не вмію, як більше сказати...»

Багато б вона дечого сказала ще, так-бо Семен Іванович не дасть їй слова промовити: цілує її у вічі, руки їй виціловує і усе дякує, що і вона його так любить, як він її. «Тепер, — каже, — я не сирота. І для мене сонце світить. У радості віку доживу... От ідеть панотець, скажу йому, буду прохати...»

— Підождіть, Семене Івановичу, — сказала Галочка, — ше не пора панотцеві нічого говорити. Ще ми не порадились ні об чім... Я ще і тепер ума не зберу усе те розказати, що в мене на думці. Нехай ще опісля, я ще не привикла до свого щастя...

— Як знаєш, так і роби! — сказав Семен Іванович. — Як скажеш, так і я робитиму, бо нічого не знаю і не хочу нічого знати, опріч того, що ти мене любиш... що ти моя... повік моя!..

— Повік твоя, — сказала Галочка і сама від усього серця поціловала його... а далі і розійшлись, бо вже Олексій доходив до воріт.

— Де се ви були, мій милий паночку? — скрикнув з радощів Олексій, увішедши у хату і побачивши Семена Івановича; та аж побіг до нього, кинувся було йому руки ціловати, так той не дав, та обняв і поціловав його. — Я по вас, — каже Олексій, — кріпко скучав та, не стерпівши, ходив аж до вас. Так мені денщик ваш сказав, що ви пішли на Гончарівку; так я, — дай боже ноги! — мерщій сюди. Так і є, що ви в нас. Де се ви були?

— Усякі діла лучилися, — сказав Семен Іванович, — так ніколи було у вас бути, та і сам було так зажурився, що притьмом прийшлося вмирати. — Та, сеє кажучи, глядь на Галочку... А та вже зразу догадалася, до чого він каже, та мерщій і перехопила:

— Ануте, вже не споминайте про смерть. На сім світі так весело, гарно. А там що ще буде — не знаємо. Будемо тут жити у щасті, у любові, аж поки зовсім зостаріємося.

— Так, Галочко, так, — сказав Семен Іванович, не чуючи себе з радості. — Не відганяйте від себе... будемо жити у любові...

Галочка зараз догадалася, куди він гне, та і перехопила його речі, та зараз кинулася поштувати його то сим, то тим: і обідати йому лагодиться подати, і усаджує його... Так що ж бо, Семен Іванович як узнав добро, узнав, що то є щастя від вірної любові, так він нічого і не хоче, і ні об чому і не дума: веселий такий, як ще його ніколи і не бачили, говорливий за усіх... Галочка теж землі під собою не чує, бігає, мотається, у очі йому приглядається, до батенька кидається, веселенька, жартовлива...

І Олексій аж радується, бачачи, що вона така весела; як спитався Семена Івановича, чи буде ж вп’ять часто приходити, так той і загнув, усе наводячи на своє:

— Я, — каже, — не тільки часто буду до вас ходити, та думаю з вами і повік жити, коли тільки приймете.

Олексій глянув на нього... і тільки що мав спитати, до чого він се говорить, так Галочка вп’ять-таки перебила і не дала, не дала увесьденички Семенові Івановичу яке слово об своїй думці сказати.

Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок, і незчулися, як вечір настиг — треба розіходитись.

Прощаючись, Семен Іванович сказав: «Коли б швидше моє щастя прийшло, щоб я і повік з вами був...»

— Що се він, доню, сказав? — питав Олексій Галочку, проводивши з хати Семена Івановича. — Що се він усе закида, що якби йому повік з нами жити, га?

— Не знаю, таточку, — сказала Галочка, ставивши на мисник то миски, то тарілки. — Чи не против того хіба, що казав... чи кватері їм будуть на Гончарівці... чи що: не знаю-таки.

— Не знаю і я, — сказав Олексій та, дивившись довго на Галочку, як вона вбирала усе, буцім і не вона, далі перехрестив її, здихнув і, сказавши: «Ти моя дитина», пішов у світлицю спати.

Не спати лягла на своєму ліжку наша Галочка! Ні, сон далеко від неї! Узяли її думки та гадки... Тільки і чути її, як важко здихне... сплакне... проговорить: «Що ж з сього буде?..», та вп’ять за думки. Далі аж голосно сказала: «Чого ж я журюся? Вже, вірно, і він так дума. Так і зробимо, так і житимемо... Що то за гарно буде! Що то я щаслива буду! Аж дух в мене радується! Він мене любитиме, аж поки я вмру; а я вже буду довго-довго жити, бо у щасті... та у вірній... любо...ві...» — та незчулася, як і заснула, думаючи про своє щастя...

Треба ж було так статися, що вранці прийшов до Олексія чоловік, з котрим вони укупі купили лісок, так треба було їм там порядок дати: яке на сажні у продажу, а яке почистити. А як Олексій у сьому велику силу знав, так без нього і не можна було. Сяк-так подумавши, Олексій і поїхав, перехрестивши свою Галочку, і, нічого їй не сказавши, тільки пильно їй у вічі подивився. Так не на таківську-бо напав! Та знала його думку та сама собі опісля і сказала: «Ні, таточку! Ти ж й сам учора сказав, що я твоя дитина...»

Незабаром вже Семен Іванович і тут. Як зійшлися, так буцімто цілий год не бачились. Намилувавшись собі, як є меж молодими парубком і дівкою, що хотять собі побратися, Семен Іванович посадив Галочку біля себе і став казати:

— Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.

— Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать, — так сказала Галочка, приголублюючись до нього.

— Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи...

— Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе... Жити і тебе любити — се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час...

— Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!..

— Що хоч звели, на край світу пошли... та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і на світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові...

— Галю! — сказав Семен Іванович, кріпко її поціловавши. — Поберемося собі!.. Я не можу без тебе жити... Куди ж ти устаєш?..

Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього... Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.

Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: «Галочко, чого се ти!.. Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?.. Скажи!» — і хотів було узяти її за руку... так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:

— Що се... ви... ваше... благородіє, — та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя...

— Галочко! — аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи. — Чи се мені так почулось?.. З ким ти говориш, кого так величаєш?

— Вас!

— Чи так же тобі зо мною треба говорити?

— Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, — сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.

— З чого се ти так почала?

— Вам не подоба того і думати, що ви отсе мені сказали.