Щира любов

Григорій Квітка-Основ’яненко

— О ні! Я сього не стерплю! Я строго прикажу, щоб...

— І вже по приказу! Коли чоловік сам по собі не энайде поваженія до себе, то хоч не приказуй! У вічі будуть шановати, а за очі проклинати. Достанеться і мені на старості. Усім я буду як більмо ув оці. Хоч як хочете, а й ви під час засоромитесь при людях мені честь віддати, як треба вашому тестеві. Галочка се бачитиметь і наглядатиме пуще, чим я. Вона — моя кров. Через моє страждання, через людські попрьоки, через непорядки у господарстві, через дітський сором за неї і не оглянемося, як ляже вона, моя глубочка, у сиру землю! Не знатиме, сердешна, щастя і покою у замужестві, не буде іміти радості у діточках; у горі, у сльозах, у журбі погасне, як свічечка!.. Хороше ж коли ще нічого, а як же у такому ділі, яково є братися по нерівні, цуратися свого роду, та є, може, гріх.

— Ех, Олексію Петровичу! Се ми, люди, вигадали, що то пани, а то простий народ. У бога усі рівні.

— Так, рівні по ділам своїм, як явимося туди. Тут же нам треба знати, що то є начальство. Яково було б без нього?

— Без начальства ж і не можна, і благо нам за ним. А що люди, то усе равно.

— Ох, що се ви говорите! Я просто читати вмію, а таки начитую і розумію, що ще споконвіку, від самого Адама, вже були і благородні, і прості...

— Де се ти, Петровичу, начитав? — аж усміхнувся Семен Іванович, питаючи.

— Нігде ж, як у святій біблії. Адже пам’ятуєте, що Сифа, Адамового сина, рід та звали синами божими, а Каїнів рід — синами чоловічеськими. Хоч воно і не те, що благородні і прості, як ми тепер зовемо, а усе одні луччі, а другі нижче. З того-то віку так і пішло. І як стали мішатися сини з роду Сифового з родом Каїновим, от і умножилися гріхи на землі до ність кінця, і так що бог істребив їх водою. Та й дальш читаємо, що святим мужам повелівалося брати жон усе з свого роду, а не з чужого якого-небудь. І у іудеїв-то було одно коліно лучче перед прочими, і часто поминається у біблії: «людиє ї народ». Так от, бачите, є розличиє. І якби се не було од бога, для порядку на світі, давно б воно перевелось: давно б бог, гордим противний, давно б стребив і скоренив панство, якби воно було не від нього, а від гордості чоловічеської. Сеє усе бачачи, як мені піти против закону і порядку, від бога даного, і у ваш рід благородний віддати свою дитину, рожденную од простоти і мужичества? Не буде благословенія божого! А я сього не хочу ні Галочці, ні усьому роду моєму, коли сам бог благословить.

Довго такого багато говорили і спорили меж собою і із писанія, і так, своїми словами, а таки Семен Іванович не переміг Олексія ніяк, на тім у той день і зосталося. Усі були укупі, розговорювали люб’язно, і коли Олексій виходив куди до робітників, то Семен Іванович з Галочкою і голубилися, і милувалися меж собою; той усе просив, щоб роздумала та вийшла б за нього, а вона усе свого держалась і, плачучи, просила не згадовати вже більш про се.

— Добре! — сказав Семен Іванович вже перед світом, проходивши усю ніченьку по своїй кватирі і усе думаючи та придумуючи, як би по-своєму зробити. — Добре, — каже, — так зроблю. Навряд чи будуть тогді відговорюватись.

І чи спав, чи не спав тії ночі, а ранком вже і у Галочки.

Голублячи її, сказав, що, спросившись у начальства, їде завтра у свою сторону, аж до Прилуків.

— Надовго ж? — аж злякавшись, спитала Галочка.

— Так що, може, неділі дві або три проїжджу: не близька сторона.

— Зачим же ви поїдете?

— Діло єсть.

— Яке там діло припало?

— Галочко, — сказав Семен Іванович, поціловавши її кріпко. — Невже ж ти думаєш, що я тільки так просто поговорив з тобою і з панотцем об моєму щасті і, вислухавши, що ви мені говорили, так вам і піддамся? Се вже лучче мені живому у яму лягти! Ні, я сього так не оставлю. Поїду додому, озьму від брата, від усіх родичів таке письмо, що вони не тільки позволяють, та ще і просять, щоб я оженився на обивателевій дочці.

— Кажіть-бо, Семене Івановичу, просто — на мужичці... Еге, бачите, вже ви зарані соромитесь сказати, що оженитесь на мужичці.

— Ні, душко, се не об тім... От, узявши такі бамаги, озьму і від архієрея лист, що нема гріха женитися на нерівні, як твій панотець каже. Та тогді, вернувшись, проситиму своїх начальників, та щоб приїхали, та розговорили вас з панотцем, та і отця протопопа попрошу, щоб з писанія поговорив.

Галочка як вислухала се, аж помертвіла. Звела очиці до бога, а у очицях блиснула сльозинка, здихнула тяжко, а далі і промовила:

— Ви таки усе своє?

— І вмру з тим і доведу до свого кінця, — сказав Семен Іванович.

— Не знаю, — сумуючи та тихенько промовила Галочка... І увесь той день кріпко чогось-то журилася і не боронила Семенові Івановичу розказовати Олексію, зачим він їде у свою сторону.

Олексій, вислухавши про усе, казав: «Побачу, що ваш брат і що родичі скажуть. Та послухаю, що говоритиметь і духовний чин. Тогді скажу своє посліднє слово — та й робіть, як знаєте».

Галочка, почувши се, пішла у кімнату, руки ламаючи.

І через увесь той день Галочка кріпко смутна була; сидить усе против Семена Івановича, дивиться на нього як ясочка, а того, об чім говорять, того і не слуха. Дивившись, дивившись, вже, видно, як стане їй на серці важко, то вихопиться у кімнату — і що то, господи, плаче!..

Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри нема, як плакала! Ціловала його, пригортала до себе, хоче щось сказати, та за сльозами слова не промовить...

Олексій зложив руки, дивиться на се, а сльози і в нього так і капотять.

Семен Іванович, хоч і того сльози пройняли, та усе-таки не такий смутний був. Цілує її і усе просить, щоб не журилася, що він скоро звернеться і щастя своє привезе.

Вже й розпрощались зовсім, вже Семен Іванович вийшов з хати, і Олексій пішов проводжати його... як ось Галочка крикнула: «Семен Іванович, іще вернітесь!»

Живо убіг Семен Іванович і кинувся до Галочки, а вона кинулася йому на шию, обняла його, цілує і силкується промовити: «Уостаннє... Уостаннє...» — так-бо сльози і річ заливають! «Уостаннє цілую вас, — через силу говорила Галочка, — уостаннє прощаюсь з своїм щастям. Не можна мені буде вам такого слова сказати... Не забувайте мене! Не забувайте, як вас я щиро любила і що для вашого щастя зробила!.. Прощайте!.. Спасибі вам, що ви мене любили!.. що ви мені дали знати щастя на сім світі... Прощайте навік!..»

Випустила його з рук, ледве дійшла до кімнати та і впала перед образом. Як же почула, що вже уостаннє за ним зачинилися двері, уостаннє загомонів його голос, вона й заридала. Душу свою готова була виплакати!..

— Устань, донечко, устань, не плач, не журися, не вбивайся так! Коли справді, що так його кріпко любиш, то що ж, іди вже за нього... Я хоч і проти ночі, сам піду і приведу його. Не розривайте своїх серденьок! Може, знайдете своє щастя!

— Нехай, таточку, завтра об усім з вами поговорю.

На завтра увійшла наша Галочка до свого панотця... Господи!.. бліда та й бліда. Кровинки нема у тих щоках, що до сії пори, як мак, цвіли; очиці її почервоніли і позапухали (видно було, усю ніч плакала), а сама так від вітру і валиться.

Олексій аж злякався, побачивши її таку: «Доню моя мила, — став казати до неї, виціловуючи її, — втіхо моя, Галочко сердешна! Ти ж моє серце розриваєш, страждучи так! Яково мені дивитися, що ти сама себе живу у домовину кладеш!.. І я не сплю усю ніч, і я плакав об тобі і об нашому Семені Івановичу. Жалко мені і його. Роздумавши усе, далі помолившись богу, порішився: що буде, то буде, не буду вас розлучати. Усякий гріх озьму на душу свою... Сам постражду, а не відніму вашого щастя». Та з сею думкою і послав батрака до нього, щоб мерщій їхав сюди.

Галочка так і стрепенулася, і спитала бистро: «Що ж?..»

— Лиха година! Батрак вже його не застав. «Чуть світ він вже і поїхав», — сказав денщик.

— Аж мені легше стало! — сказала Галочка, оддихнувши. — Ні, таточку, голубчику! Не робіть сього, не губіть мене овсі і не беріть на свою душу гріха. Не вбивайтесь за мною, се мені важко тільки отсю годину, а то і нічого. Тепер, панотченьку, пустіть мене у Хорошів: я там проживу до неділеньки, та тогді вже проситиму зробити послідню мою воленьку.

— Що хоч, доню, роби; куди хоч їдь: ні у чому тобі запрету нема, аби б ти перестала вбиватися так.

— Перестану, таточку, і не буду, коли стане сили сполнити мою думку, коли завладаю з моїм серденьком.

Зібрав Олексій Галочку і випроводив її у монастир. Вона там усе молилася, одговілася, порадилася з черницями, котрі знали її і вміли совіт подати до діла.

Зараз з неділі, у понеділок, і вернулася. Бачить Олексій, що ніби вона стала кріпченька... Смутна, кріпко смутна! Часом так як задумається, так буцім і не зна нічого: сидить собі, мовчить і все руки ломить, та з виду видно було, що вона щось надумала, та боїться панотцеві сказати... А як не те, так і проворненько ходить, і навідується по господарству, і дещо упорає.

У вівторок ранком увійшов Олексій у велику хату і сів житія читати. Галочка, у кімнаті помолившися щиро богу, увійшла до батька, насилу ногами переступа, і зараз пала до ніг отцевських.

— Порятуй мене, таточку, голубчику! — аж закричала Галочка, заливаючися сльозами. — Не дай мені зовсім пропасти!

— Що таке, що, моя доненько? — кинувся її піднімати Олексій, дивуючись, що се з нею таке. — Устань, моя кришечко, моя лебедочко!

— Не встану, панотченьку, поки мене не звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!

— Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти мене не знаєш, що я рад душу за тебе положити?

— Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки, — та і устала навколішки, і цілує його руки. — Панотченьку, голубчику! Віддай мене заміж!

— Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти надумалася! Я і сам хотів тебе об тім прохати. Отсе ж він незабаром і буде. Або наймім кого та і пошлім до нього, щоб швидше їхав.

— Ні, панотченьку! Сховай мене від сії біди! Віддай мене, тільки не за нього!..

— За кого ж, доню, тебе віддати?

— За кого хочеш, за кого здумаєш, таточку! аби не за нього. Поспішай, панотченьку, поки він не приїде.

— Що се ти, Галочко, надумала? Устань-бо та сядь біля мене, пригорнися до мого серденька і розкрий мені свою душу, що се за думка така?

— А от, таточку, яку думку мені не хто, як бог послав. Туж-туж він вернеться, пристане не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті — що їм за діло до нашого щастя? — аби б йому услужити — стануть вас уговарювати, прохати, зоб’ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами... Я піду, усе равно що й на видиму смерть... Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, віддайте мене, батеньку, заміж! Тогді він, побачивши, що нічого робити, сам покине такі думки і... знайде своє щастя...