І людям в нужді помагаю,
Я їм на звіздах ворожу:
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу — уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.
Тепер ходімо лиш в каплицю,
Там Фебові ти поклонись
І обіщай йому телицю,
А послі гарно помолись.
Не пожалій лиш золотого
Для Феба світлого, ясного,
Та і мені що перекинь;
То ми тобі таки щось скажем,
А може, в пекло шлях покажем,
Іди, утрись і більш не слинь".
Прийшли в каплицю перед Феба,
Еней поклони бити став.
Щоб із блакитного Феб неба
Йому всю ласку показав.
Сівіллу тут замордувало,
І очі на лоб позганяло,
І дибом волос став сідий;
Клубком із рота піна билась,
Сама ж вся корчилась, кривилась,
Мов дух вселився в неї злий.
Тряслась, кректала, побивалась,
Як бубон, синя стала вся;
Упавши на землю, качалась,
У барлозі мов порося.
І чим Еней молився більше,
То все було Сівіллі гірше;
А послі, як перемоливсь,
З Сівілли тільки піт котився;
Еней же на неї дивився,
Дрижав од страху і трусивсь.
Сівілла трохи очуняла.
Обтерла піну на губах
І до Енея проворчала
Приказ од Феба в сих словах:
"Така богів Олімпських рада,
Що ти і вся твоя громада
Не будете по смерть в Риму;
Но що тебе там будуть знати,
Твоє імення вихваляти,
Но ти не радуйся сьому.
Іще ти вип'єш добру повну,
По всіх усюдах будеш ти;
І долю гірку, невгомонну
Готовсь свою не раз клясти.
Юнона ще не вдовольнилась,
Її злоба щоб окошилась
Хотя б на правнуках твоїх;
Но послі будеш жить по-панськи.
І люди всі твої троянські
Забудуть всіх сих бід своїх".
Еней похнюпивсь, дослухався,
Сівілла що йому верзла,
Стояв, за голову узявся,
Не по йому ся річ була.
"Трохи мене ти не морочиш.
Не розчовпу, що ти пророчиш, —
Еней Сівіллі говорив, —
Диявол знає, хто з вас бреше,
Трохи б мені було не легше,
Якби я Феба не просив.
Та вже що буде, те і буде,
А буде те, що бог нам дасть;
Не ангели — такії ж люди,
Колись нам треба всім пропасть.
До мене будь лиш ти ласкава,
Услужлива і нелукава.
Мене до батька поведи;
Я проходився б ради скуки
Побачити пекельні муки,
Ану, на звізди погляди..."
Як тільки темна та похмура
Із неба зслизла чорна ніч,
Година ж стала балагурна.
Як звізди повтікали пріч,
Троянці всі заворушились,
Завештались, закамешились
На жертву приганять биків;
Дяки з попами позбирались,
Зовсім служити всі прибрались,
Огонь розкладений горів.
Піп зараз взяв вола за роги
І в лоб обухом зацідив,
І, взявши голову між ноги,
Ніж в черево і засадив;
І вийняв тельбухи з кишками,
Розклав гарненько їх рядами
І пильно кендюх розглядав;
Енею послі божу волю
І всім троянцям добру долю,
Мов по звіздах, все віщував.
Як тут з скотиною возились
І харамаркали дяки,
Як вівці і цапи дрочились,
В різницях мов ревли бики;
Сівілла тут де не взялася,
Запінилася і тряслася
І галас зараз підняла:
"К чортам ви швидше всі ізгиньте.
Мене з Енеєм тут покиньте,
Не ждіть, щоб тришия дала!
А ти, — мовляла ко Енею, —
Моторний, смілий молодець,
Прощайся з юрбою своєю.
Ходім лиш в пекло — там отець
Нас твій давно вже дожидає
І, може, без тебе скучає. —
Ану, пора чимчикувать!
Возьми на плечі з хлібом клунок;
Нехай йому лихий прасунок1,
Як голодом нам помирать.
Не йди в дорогу без запасу,
Бо хвіст од голоду надмеш;
І де-где іншого ти часу
І крихти хліба не найдеш.
Я в пекло стежку протоптала,
Я там не раз, не два бувала,
Я знаю тамошній народ;
Доріжки всі, всі уголочки,
Всі закоморочки, куточки
Уже не перший знаю год».
Еней в сю путь якраз зібрався,
Шкапові чоботи набув.
Підтикався, підперезався
І пояс цупко підтягнув;
А в руки добру взяв дрючину, —
Обороняти злу личину,
Як лучиться де од собак.
А послі за руки взялися,
Прямцем до пекла поплелися,
Пішли на прощу до чортяк.
Тепер же думаю, гадаю,
Трохи не годі і писать;
Ізроду пекла я не знаю,
Нездатний, далебі, брехать;
Хіба, читателі, пождіте,
Вгамуйтесь трохи, не галіте2,
Піду я до людей старих,
Щоб їх о пеклі розпитати,
І попрошу їх розказати,
Що чули од дідів своїх.
Вергілій же, нехай царствує,
Розумненький був чоловік, —
Нехай не вадить, як не чує, —
Та в давній дуже жив він вік.
Не так тепер і в пеклі стало,
Як в старину колись бувало
І як покійник написав;
Я, може, що-небудь прибавлю,
Переміню і що оставлю,
Писну — як од старих чував.
Еней з Сівіллкою хватались,
До пекла швидше щоб прийти,
І дуже пильно приглядались,
До пекла двері як найти.
Як ось перед якуюсь гору
Прийшли, і в ній велику нору
Знайшли і вскочили туди.
Пішли піц землю темнотою,
Еней все щупався рукою,
Щоб не ввалитися куди.
Ся улиця вела у пекло,
Була вонюча і грязна;
У ній і вдень було, мов смеркло,
Од диму вся була чадна;
Жила з сестрою тут Дрімота,
Сестра же звалася Зівота,
Поклон сі перші оддали
Тімасі3 нашому Енею
З його старою попадею, —
А послі далі повели.
А потім Смерть до артикулу4
Їм воздала косою честь,
Наперед стоя калавуру,
Який у її мосці єсть:
Чума, війна, харцизтво5, холод,
Короста, трясця, парші, голод;
За сими ж тут стояли в ряд:
Холера, шолуді, бешиха
І всі мирянські, знаєш, лиха,
Що нас без милості морять.
Іще ж не все тут окошилось,
Іще брела ватага лих:
За смертію слідом валилось
Жінок, свекрух і мачух злих.
Вітчими йшли, тесті-скуп'яги,
Зяті і свояки-мотяги,
Сердиті шурини, брати,
Зовиці, невістки, ятровки —
Що все гризуться без умовки, —
І всякі тут були кати.
Якіїсь злидні ще стояли,
Жували все в зубах папір,
В руках каламарі держали,
За уха настромляли пір.
Се все десятські та соцькії,
Начальники, п'явки людськії,
І всі прокляті писарі,
Ісправники все ваканцьові6,
Судді і стряпчі7 безтолкові,
Повірені, секретарі.
За сими йшли святі понури,
Що не дивились і на світ,
Смиренної були натури,
Складали руки на живіт,
Умильно богу все молились,
На тиждень днів по три постились
І вслух не лаяли людей;
На чотках мир пересуждали
І вдень ніколи не гуляли,
Вночі ж було не без гостей...
Еней хоть сильно тут дивився
Такій великій новині,
Та вже од страху так трусився.
Мов сидя охляп на коні.
Побачивши ж іще іздалі,
Які там дива плазували
Кругом, куди не поглядиш,
Злякавсь, к Сівіллі прихилився,
Хватавсь за дергу і тулився,
Мов од кота в коморі миш.
Сівілла в дальший путь таскала —
Не баскаличивсь8 би та йшов;
І так швиденько поспішала,
Еней не чув аж підошов,
Хватаючися за ягою.
Як ось уздріли пред собою
Чрез річку в пекло перевіз.
Ся річка Стіксом9 називалась,
Сюди ватага душ збиралась.
Щоб хто на той бік перевіз.
І перевізчик тут явився,
Як циган, смуглой цери10 був,
Од сонця ввесь він попалився
І губи, як арап, оддув;
Очища в лоб позападали,
Сметаною позапливали,
А голова вся в ковтунах;
Із рота слина все котилась,
Як повстка, борода скомшилась, —
Всім задавав собою страх.
|
